Розділ 21: Таємниця Мері та інших таких

Заскрипіли цвяхи. Мері закотила рукава та віддирала дерев'яний манекен від стіни. Ті самі цвяхи, що тримали його вже приросли до бетону, тому їх доводилось глибоко підчіпувати ломом. Чатс, той манекен, звалився дівчині на плече та заговорив:

- Що ти витворяєш, мала?

- Ти вже давно тут висиш, - сказала Мері. - Треба тебе покупати.

- Могла б просто пиляку протерти. Цього достатньо.

- Не сперечайся. Я хочу, щоб ти сяяв.

Лежачи дерев'яним животом на лівому плечі Мері, Чатс розкачувався за її спиною. Попереду стояла пластикова ванна з киплячою водою. Пар здіймався до стелі. Мері почала опускати Чатса у воду ногами вперед.

- А я не потріскаюсь? - злякано спитав він.

- На тобі якісний лак, - відповіла дівчина. - До того ж, ми вже це робили півроку тому.

- Ох... а я й забув. Хоча, я не впевнений, чи є в мене пам'ять взагалі. Спитай в мене щось.

Він опустився в окріп по груди. Голова нахилилась вперед та повисла. Він ніколи не рухався, бо не був живим. Його відповіді були виключно в голові Мері. Він поселився в її свідомості більше п'яти років тому і вона звикла до нього як до родича.

- Пам'ятаєш, як ми гуляли минулий новий рік? - спитала Мері.

- Ні... - тяжко мовив Чатс. - Справді, схоже, в мене немає пам'яті. Це сумно. Хоча, якісь речі я пам'ятаю. Думаю, це працює вибірково.

Мері взяла щітку та почала намилювати тіло Чатса. Густа піна збігала по дерев'яній гладі. Дівчина старанно прочищала кожен закуток його тулуба та кінцівок. Вона прекрасно розуміла практичну безглуздість цього процесу, але це було для неї щось на кшталт антистресу.

- Хоч я й погано пам'ятаю, - заговорив Чатс, - ти робиш це вже краще, ніж раніше. І я знаю, що минуле все ще тебе переслідує. Чи ти вже відпустила його?

- Так, - хутко відповіла Мері.

- Хотілося б вірити. Але нажаль, я гадаю, це не правда. Інакше, мене б вже не існувало. Ти ж розумієш?

Мері перестала його натирати. Щітки відлипла від дерев'яної поверхні. Дівчина піднялась та поглянула на пусту безлику голову Чатса.

- Тоді ти зі мною назавжди.

Мері не мала друзів та давно віддалилась від всіх родичів. Її однолітки на факультеті не були їй цікаві. Вона шукала внутрішній спокій і лише тихий та врівноважений Чатс міг його подарувати. Хоч це й була всього лиш ілюзія.

***

В офісі Еко-транс було пустіше, ніж зазвичай. Столи повністю розчищені від паперів, поодинокі робітники в краях приміщення та однотонне бліде освітлення - все це поєднувалось в сіру сумну масу. Через прихід комісії робота компанії була тимчасово обмежена, тому в офіс приходили лише певні співробітники для такої ж обмеженої низки справ.

- Ці негідники відібрали навіть транспорт у нашого відділу, - обурено виглянув у вікно Леон Лєоре. - А у восьмого поверху - ні. Їм наче все можна.

- У них особливий статус, - пояснила Клаора.

- У мнее немає своєї дизельки. Я завжди їздив на казенних. Не хочу мотатись громадським транспортом. Босе, може попросите у транспортного відділу, щоб дали мені ключик?

Клаора помотала пальцем, показуючи відмову.

- В жодному разі. Нам треба показати комісії, що ми слухняні хлопчики. І ти також. Так що поки що доведеться потерпіти.

Засмучений Леон стрибнув у своє крісло та опустив голову. Він щодня приїжджав в офіс заради того, щоб спалювати сотні кілограмів чорної бухгалтерії і не отримував для цього навіть власного транспорту. Для нього не було нічого страшнішого за штовхання в монорельсах або трамваях.

Дверцята ліфту розсунулись в боки. На поверх вийшла Мері. Акуратно вдягнена із зібраною зачіскою та сумочкою через плече. Її стажування закінчилось і хоч компанія вже подала прохання на прийом її на роботу, Мері все ще потрібно було довчитись. Тому вона прийшла, щоб забрати табель стажування та характеристику від керівництва.

Дівчина підійшла до Клаори та потиснула їй руку.

- Я прийшла...

- Я знаю, - кивнула начальниця та просунула їй папку. - Тут все, що треба. Ми нічого не забули.

Папка лягла в руки Мері. Вона поглянула на неї та сказала:

- Так швидко... дякую.

- Все нормально. Бажаємо тобі успішно захистити диплом.

Потім дівчина підняла погляд назад на начальницю.

- А що буде з вами? Судячи з того, що тут відбувається, все не дуже добре.

- Це правда. Але ми обов'язково видеремося із цієї проклятої ями. Нам не вперше.

Посмішка Клаори була щирою та впевненою. Мері відчувала, що та точно знала, що каже. Це була не афірмація заради заспокоєння, а точне усвідомлення власного контролю. Така впевненість вразила дівчину.

- Я чекатиму на тебе, - додав Леон.

- Ну... буде, як буде, - відвернулась Мері. - Загадувати не хочу.

- Може тебе провести?

- Ні, я сама, дякую.

Спускаючись в ліфті, Мері переймалась, що справді більше ніколи сюди не повернеться. Вона встигла звикнути до цього місця, прижитись до його атмосфери та колективу. Останні роки, Мері рідко коли дозволяла собі прив'язуватись до місць та людей, але цього разу трохи прогнулась. Поступилась принципом.

Біля входу в високу білу будівлю Еко-транс, прямо на сходах розсівся старий Лепольд Кріго. Розкрита сорочка демонструвала оголені волохаті груди; рукава задрані віще ліктів, а в руці пляшка горілки. Спустошена вже до половини. Він підпирав ліктем ліву щоку та щось бубнів під носа.

- З вами все гаразд? - підійшла Мері.

- Ох, люба, - Леопольд незграбно встав та випустив пляшку з рук. Розбилась. - Та це я так... трохи розслабився.

- Можливо ви переймаєтесь через втрату роботи, але Клаора каже, що все нормально.

Старий витяг із кишені маленьку алюмінієву фігурку птаха. Це була його улюблена цісарка, з якою в нього останнім часом були складні стосунки, якщо так можна назвати взаємодію із неживим предметом.

- Вона мені каже те саме, - кивнув Лепольд, вказуючи на птаха.