Розділ 7: Безумиця

Теплий вітер пройшовся по шкільному спортмайданчику. Денне світло поблискувало на тренувальному знарядді. Старший син Біті любив підтримувати міцну фізичну підготовку. Алон вірив, що завдяки дисципліні може більше керувати своїм життям.

Він легенько підстрибнув, вчепившись руками за турник. Підтягнувся раз. Підтягнувся два. Легко. Норма для нього - десятка два. Після цього руки починали тремтіти а на лобі збирався піт. Місцева сила тяжіння була трохи вищою середнього показника по Часовій Коаліції, тому й вага Алона мала більше число. Ну й піднімати її власне також було складніше.

Поруч зі спортмайданчиком розкидалась пишна лісопосадка, яка колись була місцевим парком, що потім став закинутим. В ґрунті знайшли високий рівень радіації, почались судові баталії щодо права власності на цю ділянку, але після низки замовлених вбивств, гонитва за цим місцем припинилась. Розташувавшись на краю міста, воно розрослось та повністю розгубило охайний вигляд.

Алон відпустив перекладину та зістрибнув на землю. Майка прилипла до спини, тяжке дихання виривалось із легень.

- Двадцять три, - прошепотів він собі під носа. - Двадцять три - це непогано.

Раптово зі сторони лісу вибіг молодший брат. Сіоран мав незвично радісний вигляд. Алон не розумів, що могло цього скромного тихого хлопця так розвеселити. Це була нетипова ситуація.

- В тебе все нормально? - спитав Алон. - Ти якийсь дикий. Може ягоду з'їв не ту?

- Пішли зі мною! Я познайомлю тебе зі своєю подругою.

Подругою? Старший ледь не присів, почувши це слово. Його брат боявся заводити друзів, а тут ще й дівчинка. Тут явно було щось не так. Підозри про ягоду ставали все більш переконливими.

- І що, твоя подруга прямо там в лісі і живе? - посміхнувся Алон.

- Ага. Ходімо хутчіш.

Посмішка злізла з обличчя.

- Охрініть. Ладно, пішли.

Крокувавши за молодшим братом, він ніяк не міг зрозуміти, де ховався обман. Можливо це була якась тварина, або камінь, або дерево - всі ці варіанти звучали більш правдоподібно, аніж жива дівчина.

- Я працював над мініатюрним гвинтокрилом, - говорив Сіоран на ходу, - і вона допомогла мені завершити модель.

Що ж, камінь і дерево відразу відпали. Хоча наскільки ж це повинна була бути розумна тварина, щоб будувати гвинтокрили. Деякі види слонів на Сорон-Селена мали неймовірні розумові здібності, але конструкторського хисту в них й досі не знаходили.

- Можна спитаю? - заговорив Алон. - Як ти зміг знайти подругу в лісі?

- Я просто побачив, як вона їла сире м'ясо біля річки.

- Ти боїшся однолітків, а дівку, що їсть сире м'ясо - ні. Ти фантастична людина, Сіро.

- Я знаю! Ходімо, вона нас чекає.

За густими чагарниками простирався неохайний, але обжитий двір. Саморобна хатина обвивалась лозою, була вкрита мохом та, видно, мала похилу конструкцію. Її явно будував не професіонал. Асиметричні вікна, криві двері, дірявий дах - кидались в очі відразу.

- Мені вже якось не по собі, - сказав Алон.

З дому вийшла стара трохи згорблена жінка в спортивній кофтині. Голову вкривав капюшон. На поясі в неї висів довгий мисливський ніж. Вона сіла на ґанку та закурила самокрутку. Зліва від будинку росли кущі табака.

- Я можу виглядати нелюдимо, - заговорила жінка, - але не треба мене боятись хлопче. Страх корисний тільки коли твоєму життю щось загрожує. Я поки що цього не роблю.

- Я ж казав, вона крута! - посміхнувся Сіоран.

- Це твій брат? - спитала стара. - Що ж, мене звати Кора Бейморт. Роки тягнуться як волокна кінського волосу. Давно вже я не бачилась з людьми.

Вона виглядала дуже дивно. Щось в ній сильно непокоїло Алона. В голову почали прокрадатись думки про те, що вона могла бути тим самим серійним вбивцею, якого шукає поліція. Але поки що, це лише здогадки.

З дому вийшов високий рудий лис та приліг під ногами хазяйки. Він був нетипово високим, з довгими лапами. Вдвічі більше дорослого вовка. Схоже, ця жінка давно його приборкала.

- Тебе звати Алон, правда? - вирішила запевнитися Кора, після глибокої тяги. Дим з легким кашлем вислизнув з її легень.

- Так.

- Не переймайся. Сильні емоції випалюють серце так безжально, що потім ти перестаєш будь що відчувати. Ти був колись у військовому полоні?

Таке раптове питання збило Алона з пантелику.

- Мені всього сімнадцять, я ще в школі вчусь.

- А-а... ну й добре. Я також не була в полоні. Але мені здається, що це влучне порівняння. Мій чоловік був військовим. Точно оцінив би. Ви, до речі, стоїте на його могилі.

Підлітки опустили голови. Під ногами не було нічого незвичного. Лише бура земля та м'ята трава.

- Коро, - сказав Сіоран, - але тут нічого немає.

- Вона трохи втопталась.

Докуривши цигарку, Кора погладила лиса. Тремтяча долоня пройшлась по гладенькому хутру. Звір повільно притулив голову до її ноги. Між ними був особливий зв'язок, але Алон відчував, що він був не обов'язково дружнім. Якоюсь небезпекою віяло від цієї тварини.

- Пішли в дім, - ступив вперед Сіоран. - Я покажу тобі наш гвинтокрил. В неї там дуже затишно.

- Обережно, капкани, - зауважила Кора. - Відриває ногу за секунду.

В невеличкому інтер'єрі було тіснувато. Багато старих меблів п'ятдесятирічної давнини заповнювали й без того обмежений простір. Проходити всередині було непросто. На це ще накладались реальні капкани, що справді були розсовані на підлозі. Стара не жартувала.

Сіоран почав показувати свою модельку, яку він створював разом із Корою. Алон не розумів, як і навіщо його молодший брат знайшов спільну мову з цією дикункою.

Кора зайшла в дім. Слідом за нею лис. Виглядала втомленою. Присіла у порване крісло. З лівого підлокітника стирчала пружина. Повіки потягло вниз. Стара почала засинати. З вигляду, їй було років під дев'яносто.

- Я знаю, що ти хочеш спитати, брате, - Сіоран відвернувся від гвинтокрила. - Чому я спілкуюсь саме з нею?