Безумець.

Дощ не вщухав. Він нещадно продовжував падати на сиру землю. Небо здригалося, немов його хтось розгнівав. Сильний подих вітру, що супроводжував нас, аж дзвенів у вухах, одяг промокнув до нитки, й навіть більше... Холод, здавалося, пробрався до кісток і ламав зсередини. Та воно було не найстрашніше...

Це був наш шанс, чи не єдиний?! Шанс на порятунок! Тому попри негоду, що не стомлювалася, ми продовжували свій скажений марафон по хащах лісу. Виснажені, зранені, зморені, хапалися за примарну надію на втечу. Через калюжі й багнюку рухалися вперед. Серце скажено калатало, а легені пекли вогнем. В якусь мить думав виплюну їх разом з тим хворим кашлем. Моє тіло не витримувало, але не міг дозволити собі таку розкіш, щоб зупинитися, бо це означатиме - кінець!

- Руслан! Більше не можу.. - ковтаючи слова промовила сестра. - Ноги не слухаються! - захеканим голосом продовжила та відпустила мою руку. Вона впала на коліна, наче бездушна лялька. У її блакитних очах згасла надія, сам погляд посірів.

- Підіймайся Сніжок! Припини молоти дурниці! - не міг її кинути. - Чи хочеш повернутися у ту тюрму?

- Ні..ні.. - захитала головою, поки допомагав підвестися.

Я вдивлявся у її обличчя, що так схоже до мого, і водночас таке інше... Моя Сніжана навіть зараз подібна на янгола. Ні розхристана зачіска, ні брудна, не знати якого кольору була, сукня, ніщо не могло споганити сяйво, яке та випромінювала. Наче промінчик ранкового сонця, сестра доповнювала й зігрівала мене. Як належить старшому брату, я пообіцяв батькам захищати та оберігати її. 

- Вони там! - крики наших переслідувачів, разом із гавкотом сторожових псів, були зовсім поруч!

- Братику! - стримуючи сльози глянула на мене.

- Не панікуй! - наказав сестрі, хоча сам боявся не менше.

Схопив її за руку та наспіх побігли! Чи то так страх перед собаками діяв, чи перед тими людьми? Однак ми так швидко пересувалися, що на районних змаганнях нам би не було рівних! 

Під ногами чавкала вода, нас гальмувало болото й хащі, але ми не здавалися. Ліс, що охоче прийняв нас у своє лоно, де ми переховувалися вже другий день з надією на рятунок, тепер жорстоко бив гіллям молодих дерев по обличчю, рукам і ногам. Старі кущі своїми колючками врізалися у шкіру, залишаючи тріски та роздираючи до крові. Я відчував, як її гарячі цівки повільно стікають вниз, залишаючи сліди для тих демонів! Ніч була такою темною, але не достатньо, щоб сховати нас від них...

- Руслан!!! - несамовитий, наповнений відчаєм крик сестри.

Моя голова йде обертом, світ перевертається. Не одразу розумію, що лежу на мокрій траві, гілки дерев драпають спину, а зверху - собака! Ох! Як же вас ненавиджу! Прокляте створіння вчепилося у руку та не відпускає. Воно люто гарчить і розкидується слиною. Намагаюся вирватися з її пащі, але марно. Гострий біль пронизує тіло, я з усіх сил намагаюся не втратити свідомість!

- Добігалися. - сказав, наче виніс вирок, мерзенний чоловік в окулярах, схопивши сестру.

Чорт! Чорт! Чортова "Корона"! Я опирався... Але свідомість настирливо втікала крізь пальці, захоплюючи у свої широкі обійми, огортаючи теплом та даруючи короткий, проте такий жаданий спокій!

Не знаю скільки часу блукав пітьмою, а коли отямився був у тому місці, звідки все почалося...

Ми зі Сніжком тоді затрималися на додаткових заняттях. Надворі були сутінки, як поверталися додому. Раптово з-за узбіччя виїхав чорний мерседес пригальмовуючи біля нас. Задні дверцята відчинилися й чоловік у масці щось бризнув в очі... 

А далі ми прокинулися у цій камері, проте не одні! Окрім мене і сестри тут були інші діти. Максим, Юля, Роман і Тарас. Всім не більше 15-ти. Ми не знали, навіщо тут, чи що їм потрібно?.. Раз на день нам приносили їсти й забирали одного. А після, той вже не повертався. Що ж відбувалося по ту сторону цих страшних, скрипучих, залізних дверей, нам залишалося тільки фантазувати. І ця невідомість - калічила! Це нескінченне очікування, було гірше смерті! Що разу, коли хтось повертав ключ у замку, всі тремтіли від жаху. Кожен боявся. Ми втискалися у стіни, сподіваючись - не заберуть! Волосся ставало дибки, кров викидувала адреналін. Я молився. Щоразу просив Бога врятувати нас. Тільки реальність - жорстокіша віри. З кожним днем дітей ставало менше, а бажання жити - більшим!

Коли ми залишилися у двох і прийшли за Сніжком, але не бридкий чоловік в окулярах, а молода жінка у халаті. Саме тоді помітив у неї на руці татуювання у вигляді коронованого черепа. А це означало, що нас викрали злочинці з організації - "Корона", котра тримає у страху всю країну.

У мене не залишилося сумнівів! Все, або нічого! Я зі всієї дурості штовхнув незнайомку і вона впала вдарившись головою до стіни. Кров розфарбувала це похмуре місце, повільно розтікаючись довкола. Можливо я вперше вбив людину, став злочинцем, та байдуже! Перед обличчям смерті ми забуваємо про душу, стрімголов робимо усе, аби врятувати тіло. 

Це наш шанс! Треба рятуватися самотужки, коли порятунок не квапиться.  З цієї тюрми вихід знайшли легко та вибігши на волю не знали де знаходимось. Безкрайні простори лісу і все! Навіть кінця його не було видно. Але схопившись за примарну надію покінчити з цим жахіттям, побігли у глиб...

А тепер я знову тут. Різкий запах сечі, сирості й грибка не можливо забути. Жодного джерела світла й зачинені двері! Ну чому? Чому-чому саме я?! Господи, навіщо змушуєш проходити крізь це?! 

- Сніжок? - її нема! - Сніжок! - підскочив до дверей й лихоманно стукав, моя ушкоджена рука відразу дала про себе знати, але мені байдуже. - Відчиніть! Відчиніть, падлюки! Не чіпайте її! Прошу! Візьміть мене! Мене!

Кричав так голосно, наскільки був спроможний. Поки пожежа в горлі не розгорілася і не зміг більше вимовити ні слова, тільки жалюгідний хрип.

Сів на землю, підтягнувши коліна до себе і чекав... Чекав свого часу. Чорт! Ця тиша зводить з розуму! Здається, я чую стукіт власного серця. Ту-дум!Ту-дум! Каплі холодного поту стікали з чола, мене трусило, ніяк не міг заспокоїтися! Скільки так просидів - гадки немаю. В якийсь момент двері, нарешті, відчинилися! Це змусило підскочити з місця. На порозі стояв той бридкий чоловік в окулярах. Цього разу у білому, лікарському халаті, де-не-де заляпаному кров'ю.

- Що дорогенький, сумував? - його крива посмішка з передніми гнилими зубами, викликала ще більшу відразу. В додачу синці під очима, от і наркоман зі шкільних картинок.

- Де моя сестра? - відкинувши страх, впевнено запитав.

- Ти скоро з нею зустрінешся. Я спеціально залишив найхоробрішого насамкінець. Ха-ха! Невже думав, що зможеш від нас втекти? - чоловік схопив мене за підборіддя та продовжив, - ніхто... - протягнув слово. - Чуєш?! - голосно крикнув. - Ніхто не може втекти від "Корони". На те ми й найкращі! Ха-ха! - на його руці красувалося те саме тату, що й у тої жінки. 

- Де моя сестра? - повторив своє головне питання.

- Зараз покажу.

Він схопив за волосся й потягнув за собою. Пройшовши довгий коридор закинутої будівлі, потрапили у простору кімнату, теж без вікон, але зі світлом. Всередині кілька столів, з різними хірургічними приладами, та інструментами.

На одному з таких лежала моя сестра... Я кинувся до неї, ривком подолав всю відстань і... І ця картина залишиться зі мною назавжди...

Мій Сніжок, моє янголятко, моя частинка душі! Вона лежала горілиць із заплющеними очима, з мирним виразом дитячого личка, але її живіт... Він був розпоротий, аж до грудей! Збоку у контейнерах з льодом та прозорих пакетиках органи. Органи моє сестри, чорт забирай! Серце, печінка, нирки, все обережно упаковане. Не може бути! Божевілля якесь! Але металеві щипці притримували шкіру на череві, аби я переконався у реальності.

- А-а-а! - дикий крик вирвався з горла. Думав, що вже не зможу голосно говорити. Я схилився до тіла, обіймав її холодне обличчя, а з очей текли гарячі сльози. - Не вмирай. - шепочу. - Прошу... Сніжок, ти мені потрібна. Будь ласка... Не покидай мене. Лише не так! Цього не повинно було статися. - це було вище моїх сил. Як можна сотворити таке?! ЯК?!

- Подивився і досить. - цей нікчема набрав повний шприц невідомої рідини й повільно наближався до мене. - Подивімось, що можна з тебе продати. - зашкірився той.

Він підійшов ззаду, продовжуючи посміхатися... Тварюка! То він всіх на органи порізав?! Мерзотник! Нелюд! Той смикає за руку, я падаю на коліна! Гостра голка точно входить у шкіру, а пекуча рідина розповсюджується по тілу. Е, ні! Я не помру сам. Я заберу цю потвору зі собою!