2.1 Вадим

Треба ж таке було, щоб моя подруга дитинства також приїхала. Цей погляд, ображається досі, але я нічо такого тоді їй не написав, подумаєш…

В мене був поганий день, бо посварився з Торі, а ця, бляха, краля не писала мені рік і тут вже третій день діставала: писала відношення її знайомих хлопців до неї, а я мав написати, що то означає. І це вона на повному серйозі, а я шо знаю тих хлопців, щоб щось там вирішувати. Для одних їхнє відношення може показувати дружбу, а для інших симпатію. Для кожного своє, а вона не розуміє. І тут я такий пишу, що не знаю, бо в самого каша в голові твориться. Вона – що трапилося? А я – то, що особисте не для публіки. Дівчина лиш вподобала і на цьому все. Я був пожартував, але після того прикрого інциденту ми з нею навіть не віталися, коли приїжджали до прапредків в село на свята великі. Сьогоднішній день не виняток, самі бачите, коротше дитячий садок з тою подругою дитинства!

Ну, бл.., ми вже дорослі, не дітки, шляхи в нас різні і те, що було в дитинстві нехай лиш залишиться хорошим спогадом і крапка. Зараз ми просто знайомі, в нас різні погляди на життя, ми пливемо в різні сторони. Напевно, вона думає інакше, але то не важливо. Бо я не планую з нею знову починати дружбу – в мене дівчина. Пробачення також не проситиму за те, що вона там собі понавидумувала, зовсім не бажаю з нею пересікатися.

Але в гості зайду, коли дівчини не буде вдома, бо запрошенням тітки Олі не можу знехтувати.

-Вадимчику, нарешті ти приїхав,- не встиг переступити поріг хати, як баба Дарка кинулася мене обіймати,- діду, ану закінчуй з тим ремонтом свого «трону» і ходи сюди, подивишся, хто до нас завітав.

-Вже біжу, лиш докручу тут дещо..

-Давай, швиденько, а я тим часом на стіл накрию,-  поцілувавши ще мене в щоку ба пішла в літню кухню, а я у ванну кімнату запитатися чи моя допомога не потрібна, все таки лампочку закрутити я міг, то із тим би також мав справитися легко..

-Скільки літ, скільки зим,- почав Григорій Іванович, побачивши мене в коридорі.

-Дід, ти також, та якихось три роки,- відмахнувся, хоча знав, що нотацій не оминути від старшого.

-Цілих три роки, готовий поспорити, що ти би ще стільки ж не їхав в це село, якби батьки не заставили чи то ти з власного бажання,- хитро примружив свої очі в окулярах з чорною таки досить стильною оправою, згадав, то був подарунок від моїх батьків разом із обстеженням в приватній клініці, бо сам дідусь із своєю таки невеличкою пенсією на таке не зважився, як би бабуся не вмовляла.

-Може я тобі чимось допоможу?- перевів тему.

-Краще піди до сусідки і позич в неї ключ гайочний ,- краще би не переводив.

-Дід, а може ти краще сам, а?

-Не встидно старшу людину отако заставляти?

-Так, рух – це здоров`я.

-От і порухайся, мама твоя говорила, що ти в неї дуже спортивний хлопець, кожен ранок бігаєш, ходиш в спортзал і на волейбол.

-Я не можу,- через Валентину, йомайо, а втім що мені вона, я ж по ділу, а вона нехай думає, що хоче.

-Радикуліт?- зберігаючи серйозний вигляд обличчя запитався.

-Дівчина,- відповів і зібрався вже йти, як дід ще вирішив продовжити розмову, видно йому веселіше працювалося в компанії внука.

-Не зарано і вона наче не тут.

-Інша дівчина,- тихо відказав.

-Валентинка?- а ще говорять, що у старших людей слух поганий, ади почув.

-Ага.

-Вона також приїхала?

-Угу.

-Ти що її встидаєшся?

-Ага.., тобто ні,- швидко виправився, але дідусь замітив мою похибку, яка стала фатальною для нашого з тією дівчинкою майбутнього.

-Посварилися?- допит продовжувався.

-Тип того.

-Що-що?- перепросив і до мене дійшло, що старше покоління в молодіжному сленгу не шарить.

-Так, посварилися.

-Тоді я вас помирю!

-Не треба нас мирити, ми якось самі розберемося,- відмахнувся, бо діда мав дуже наполегливого.

-Розберетеся, розберетеся…,- пробубнявив сам собі під ніс старий.

-Звичайно, а ключ з яким номером, так ти ж маєш викрутку!

Щось цей старенький недоговорює.

-Не переч старшій людині, біжи за "десяткою" до тьоті Олі.