Безтілесна

Я не ворушуся. Я не відчуваю холод, хоча мала б, адже навколо груди снігу. Я прямісінько на них. Ліхтар світить на мене, на моє обличчя, але я темна. Неможливо розрізнити де були б очі, губи абощо. Можливо, я лише чийсь відблиск, чийсь спогад, чиєсь відображення ... Чи може мене тут нема. Хоча може й є. Я не відчуваю, тож не можу бути певною. 

Сніг падає на мене, чи радше на невідому безтілесну матерію, але не торкається її... Ніби, пролітає крізь. Моя нерухомість супроводжується відсутністю здатності подати голос. В мене немає жодних органів чуття. Що дозволяє не відчувати будь які доторки. Наприклад, доторки жінки, що стоїть поруч.

Вона одягнена у довге чорне пальто, поверх якого має шарф. Він огортає її шию і зупиняє на своїх нитках сніжинки, що тануть лише з часом. Жінка освітлена, на відміну від мене. На неї потрапляє тускле жовте світло від ліхтаря, який мав би позбавляти темряви й мене, але чи то я не дозволяю, чи сам він на це не здатен. 

Чергова сніжинка прямує з неба на землю. Жінка лагідно підіймає руку у повітря. Напівпрозорі кришталики розчиняються та перетворюються на воду на її шкірі ледь встигаючи її торкнутися. 

Цей рух.. Здіймання кінцівки в повітря... Він належить жінці. Її тілу. Однак якась сила заставляє мене зробити щось з точністю подібне. Те саме. До деталей спільне. Однакове. Жінка опускає руку - моя опускається з нею. 

Я не спроможня відчути це. Цей рух не мій, але я його роблю. Неусвідомлено. Механічно. Повторюю... Повторюю й поворот голови за жінкою. І її крок. 

Схоже, я всього лишень тінь. Відблиск, відображення, плоска однокольорова непомітна копія. Тінь. 

07.01.2026

tuiera