ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Біля Гнатової хати.

ЯВА І

Іван (сидить і латає чоботи, тихо мугиче пісню).

Ой ходить Іван понад лиман ,

А за Іваном та його пан:

"Чи ти, Іване, рибу ловиш,

Чи ти, Іване, перевозиш?"

Чи воно темно, чи я вже зовсім осліп! Шуляю, шуляю дратвою і не попаду... Може, щетина загнулась. (Пробує на зубах.) Ні, рівна. Не бачу. Пора, пора вже... а колись бувало у службі, ще на Капказі, при місяцю шив... Колись! А коли воно було? Недавно, хе, літ сорок п'ять з л.ишнім...

Охо-хо-х! І хліб насилу розжую, та й жувать його вже надоїло, а господь смерті не дає... Отак як почнеш нагадувать, що й на Капказі двадцять п'ять років був, і вернувся, і женився, і жінка вмерла... Царство їй небесне, вічний покій!.. Тілько годок і прожила... Дочку сам виняньчив, а тепер діждав і заміж віддать її. Чого-чого не бачив, чого не покуштував. (Зітхає.) Давно живу, пора й честь знать!.. Отже, тілько нічого не нагадувать і отак уранці, як скоро встанеш, вийти на подвір'я до схід сонця — легенький вітрець повіває, квітки з садів пахнуть, пташки божі щебечуть назустріч сонцю, — то здається, що тілько вперше бачиш таку красу, що тілько один день і живеш! Один день!.. (Співа.)

Ой мав я жінку Уляночку...

ЯВА II

Гнат іде з улиці до хати і сіда яа присьбі. Зітхає.

Іван. Чого ти, Гнате, так тяжко зітхаєш?

Гнат. Хто? Я?.. Так собі. Чого ж мені зітхать?.. А мати

дома?

Іван. Пішла до Богунки позиваться за курку.

Гнат. І не надоїсть, господи, цілий день з людьми гризтися! Мабуть, Софії нема?

Іван. Еге. Ти вгадав! Софії не було, чіплялася до мене, та я мовчав, вона й пішла.

Гнат. А Софія вернулась?

Іван. Вернулась. Там з Варкою, у хаті.

Гнат (встає, набік). З Варкою?! Усього заколотило, мов у пропасниці!.. Піду куди-небудь, щоб її не бачить, щоб не починила чого...

Софія (з хати). Гнате, Гнате! Іди сюди! Ми тобі скажемо щось смішне!

У хаті Варка і Софія регочуть.

Варка (з сміхом). Будеш жаліть, що не чув.

Гнат. Я не цікавий! (Про себе.) Мені не до сміху, а їй байдуже, і сорому нема.

ЯВА III

З хати виходять Варка, а потім Софія.

Варка (у хату). Іди ж мерщій, сестро! (До Гната тихо.) Чого не вийшов?.. Я ждала до півночі. Виходь сьогодня — я знову буду у леваді.

Софія (сміючись виходе з хати). Ну й дурний, ну й дурний! І як він не догадався?

Гнат. Хто?

Варка. Не розказуй, не розказуй — він не цікавий.

Софія. Та чуєш, що вчора Варка зробила у панів на току...

Гнат. Що?!

Софія. Піддурила Микиту, щоб той уліз у четвертий мішок — зважить би то, скілько в ньому пуд. (Сміється.)

Гнат. Пройда, ну?

Варка. Він уліз, а я зав'язала його гарненько у мішку, а хлопці взяли мішок з Микитою, підняли його та й повісили на терези. І так він висів у мішку аж до сніданку, а ми всі реготали...

Гнат. Добра робота!.. А прикажчик же що?

Варка. Його не було, а панич сам сміявся, аж качався! Микита ворушиться у мішку, наче здоровенний кіт, та сопе, і щось балака, а за реготом і не розбереш! А якби ти бачила, сестро, який він виліз із мішка, то ти б боки порвала: червоний, упрів, аж мокрий, волосся йому прилипло до виду, та так і кинувся до мене — хотів, клятий, бить, а хлопці не дали.

Гнат. Жаль.

Іван. Нема до вас доброго підхвебеля!

Варка. Ет! Якби на вас, то й не сміявся б ніколи... Ходім, Софіє, проведеш мене трохи, я тобі розкажу ще одну оказію, — при всіх розказувать не можна.

Гнат. Гарна, мабуть...

Варка. А кортить? Ха-ха-ха! Ходім!

Пішли. Гнат сіда на присьбі і схиля голову на руку.

Іван. Чистий обіясник, вража молодиця! Мабуть, годі, зовсім не видко, разів п'ять колов шилом у одно місце, а щетини не протягну. (Бере стілець, чобіт і друге, несе в хату.)

ЯВА IV

Гнат (один). Ох! Болить душа! Зовсім було забув Варку, і знов якась нечиста сила до неї в хату завела!.. Обвила мою шию рукою, пригорнулась, — і досі чую, яким теплом тоді від неї віяло, — поцілувала... пошептала — і причарувала мене знов до себе, і я ошалів, ошалів... Забув, що я жонатий, і не тямлю, як і спокусився!.. А після того місця не знайду: запалила мій спокій, розірвала надвоє дуту. У мене тепер дві душі, й обидві болять, ниють, щемлячі.

Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу... другу — вся душа, всі думки у Варки! Я жалію Софію, я їй присягав у церкві... Я хочу забуть Варку — і не можу! Цілую Софію — Варка перед очима! Не бачу її, здається — жінку люблю; побачу, почую голос — забуду все і знов одурію.

ЯВА V

Софія і Гнат.

Софія. Ну й гарна, ну й весела вража Варка.

Гнат. Що там вона тобі розказувала?

Софія. Чого ти наче все сердишся?

Гнат. У мене болить тут, під грудьми, може, через те й забалакав так.

Софія. Під грудьми, кажеш, болить? Чи не підірвався ти?

Гнат (нетерпляче). А-а!.. Не знаю! Що вона казала?

Софія. Хто?

Гнат. Варка!!

Софія. Та нехай вона тямиться, чого ти кричиш? Казала, що панич наш до неї залицяється.

Гнат. Фойда!.. (Стогне.)

Софія. Що тобі, серденько, таке? Може, пристріт? Я побіжу, верну Варку: вона уміє шептать, її бабка покійна навчила.

Гнат (набік). Знаю, як вона шепче! (До Софії.) Не треба. Я піду до Цимбала краще.

З хати виходе Іван.

Софія. Гнат нездужа, тату.

Іван. Що ж тобі?

Гнат. Нудно.

Іван. Нудно? Постривай, я зараз пошукаю; там десь у мене було зілля, ще з Капказу. Тілько посмокчи — усяка хвороба пройде. (Пішов у хату.)

Гнат (набік). Не поможе мені те зілля... (До Софії.) Сядь біля мене.

Софія (радісно). Серденько! (Сіда.) Якби ти знав, як мені тяжко через те, що ти такий сумний ходиш, все сердишся чогось, не пригортаєшся уже до мене! Я й сама захворію.

Гнат. Я не сердюсь, я нездужаю; а не пригортаюсь, бо мати раз у раз докоря, що ми тілько цілуємся.