Розділ 22 Шепіт серед ночі

- Не підходь! Тримайся подалі! Ніііі! Відійди! – викрикую останнє слово та підриваюся з ліжка з диким жахом.

Протягом кількох хвилин я просто сиджу на ліжку та намагаюся заспокоїтися. Утруднене дихання та прискорене серцебиття – це все є наслідком потрясінь попереднього дня. Я все ще не оговталася від нещодавніх подій, а вже встигла собі нажити нового ворога – Демида, який вирішив відкрити на мене полювання. Просто прекрасно! Цього мені тільки не вистачало для повного щастя!

На годиннику зараз 00:15. В горлі пересохло. Хочеться пити. Йду на кухню, щоб набрати стакан води.

Довгий коридор. З однієї сторони розташовані кімнати, а з іншої  – величезні вікна. Навколо тиша. Підсвічую дорогу телефоном. І раптом мою увагу привертає дивний звук. Зупиняюсь. Прислухаюсь і розумію, що це нагадує шепіт кількох людей. Минаю останнє вікно. Попереду двері на двір. Тільки-но охвачую дверну ручку і хочу потягнути на себе, як відчуваю різки головний біль. Зажмурюю очі. Відпускаю ручку та притискаю руки до скроней. Біль зменшується, я відкриваю очі.

Моє обличчя застигло в жаху. Те, що я бачу не описати словами, але я спробую. Група з 5 людей стоїть прямісінько за дверима, які я хотіла відкрити. Вони стоять тримаючись за руки і утворюють коло. А всередині стоїть кілька запалених свічок. Обличчя закриті масками. Але чути, що вони щось шепочуть. Я кілька хвилин за ними спостерігаю, не в змозі відвести в погляд. І раптом з нізвідки з’являється клітка, яка парить у повітрі. Вони піднімають руки, з них починає випромінюватися яскраве блакитне світло. Через кілька секунд клітка зникає. Згодом один з цих людей знову випромінює з рук вже жовте світло і вони всі зникають.

Я стою так само на тому ж місці, не в змозі оговтатися від побаченого, бо приходить усвідомлення того, що все це я бачила через стіну! Без щілин, без вікон. І щось мені підказує, що все, що тільки-но відбулося не віщує нічого доброго і потрібно терміново комусь це розповісти, бо після такого я точно не зможу заснути.