Розділ 18. У мене є одна умова...

Зал, в якому панує напівтемрява. Він – великий та просторий. Підлога вкрита матами. В кілька рядів розташовані боксерські мішки. Це зал для тренувань. Скоріше за все, що тут тренуються ці люди.  З цікавістю розглядаю все довкола.

Раптовий спалах світла. Примружуся. На кілька секунд прикриваю обличчя долонею. Очі швидко звикають, відкриваю їх знову. В залі з’являються бійці. Їх достатньо багато. Всі в однакових чорних тренувальних костюмах. Стоять один біля одного. І коли я розумію, що вони зімкнули коло і я опинилася в центрі, до мене крокує один з них.

- Покажи, на що ти здатна! – голосно промовляє, опинившись в центрі цього кола.

Я очманілими очима оглядаю весь зал. Тільки встигаю спрямувати свій погляд знову на цього типа, як він вже швидким кроком прямує в мій бік. Трясця! Роблю сальто та опиняюся в нього за спиною. В наступну секунду, біжу в протилежну сторону, роблю кілька сальто вверх, виставляю ногу в сторону, відштовхуюся від стіни вверх та хапаюся за канат. Так, я примітила його заздалегідь і наразі він мені дуже знадобився. Прикладаю зусилля, розхитуюся на ньому кілька разів, а потім відпускаю його та зі швидкістю лечу прямісінько на свого противника, виставляючи праву ногу вперед, іншу згинаю в коліні. Долоні в цей час міцно стиснуті в кулак.

Тільки-но він підіймає голову вгору, як я його оглушую кулаком по щелепі та від мого удару ногою в груди він летить на кілька метрів назад. Відразу, як тільки приземляюся на ноги, відштовхуюся долонями від підлоги та швидко біжу в його сторону. Він з гуркотом падає.

За кілька секунд опиняюся поруч. Я блискавично натискаю коліном на його грудну клітку, через що його дихання стає рваним – йому бракує кисню. Я навмисне так роблю, щоб зменшити його спротив. Одночасно з цим упираюся лівою рукою в підлогу біля його шиї, а пальцем правої руки тисну на шию – це точка, яка паралізує, але людина все ще при свідомості. У неї є приблизно дві хвилини, а далі… Летальний наслідок. Я колись поклялася собі, що ніколи не використаю цей прийом. Але я йду на це заради одного – мені потрібні переговори з ним і на моїх умовах.

- У тебе є рівно кілька хвилин, щоб погодитися на переговори на моїх умовах, - промовляю впевнено і рішуче. На моєму обличчі жодних емоцій. Жоден м’яз не здригнувся, рухи швидкі та впевнені – це означає одне: я не маю наміру жартувати. – Я думаю ти здогадуєшся, що з тобою відбувається зараз і на яку точку я натиснула. – В цей момент він спрямовує на мене свій погляд і згідно кліпає.

Я все ще тисну на його шию і уважно спостерігаю за його реакцією. Минає хвилина, починається друга.

- Залишилася хвилина. Приймай рішення швидше. Час йде не на твою користь. Або ти розповідаєш, чому я тут і виконуєш мою умову або ж… Я не відповідаю за наслідки, - після цих слів я замовкаю і дивлюся в його очі. Здається, він мене хоче спопелити. Він злий. Дуже. Він дивиться на мене з такою ненавистю, ніби я найзапекліший його ворог.

- Десять, дев’ять, - починаю зворотній відлік.

 Бачу, як він починає жадібно хапати повітря від браку кисню. Але все так само не відводить від мене погляду. Раптом його погляд змінюється на благальний, кілька разів стверджувально кліпає повіками – я відпускаю палець та швидким рухом долоні легко б'ю по грудній клітині. Різко відштовхуюся та відходжу на кілька кроків від нього, зберігаючи безпечну дистанцію. Він підривається , стає на коліна, упирається долонями в підлогу, жадібно хватає кисень та голосно відкашлюється. А потім підіймає свої очі на мене. І в цей момент я розумію, що в нього величезне бажання мене вбити. Мені повинно бути страшно до чортиків, правда ж? Але іншого вибору в мене не було. Я не бачила іншого варіанту домовитися. Хоча… і зараз жодних гарантій не маю. Але я ризикнула.

- Невже ти і справді така безстрашна? – з викликом запитує.

- Якщо б я боялася, то на подібне не наважилася, - відповідаю рівним тоном.

- Ти точно гарно подумала, коли вирішила деактивувати дію смертельної точки? І ти права – я знаю про її дію. Все-таки сподіваєшся до останнього, що я готовий прийняти твої умови? – запитально вигинає брову.

- Я знаю, що жодних гарантій не маю, але я так розумію, що потрібна вам живою і для якоїсь мети? – зацікавлено вимовляю, запитально вигнувши брову. – Я маю рацію? – Ще раз перепитую.

Він в цей момент розтягує широку посмішку, закриває очі і на весь зал розноситься гучний смішок. Я вмить напружуюся.

- А ти розумніша, ніж я думав. Ти маєш рацію. Ти нам потрібна… - раптово замовкає, все так само посмішка не сходить з його вуст і примружуючи око окидає мене зацікавленим поглядом. – Твоє завдання полягатиме в тренуванні моїх бійців. Ти чудово володієш техніками і вміло їх застосовуєш на практиці, я в цьому вже переконавсяю. Мої хлопці повинні стати так само вправними та непереможними, як і ти. В твоїх інтересах погодитися. В протилежному випадку на тебе чекає… - не встигає договорити.

- Я згідна! - різко викрикую. Він замовкає. Здивований. Напевно, очікував, що прийдеться довго вмовляти. – Але в мене є одна умова! Я буду тренувати твоїх бійців, але ви повинні відпустити Єгора. Він не повинен тут залишатися, він тут ні до чого, він вам не потрібен. Потрібна лише я.

- Вмовила. Ми його відпустимо, але додому він не повернеться, ми не можемо так ризикувати власною безапекою. Він залишиться тут, буде поруч з тобою під постійним наглядом. Про більше не проси! – він промовив це таким тоном, що відразу стало зрозуміло: відповідь остаточна і не підлягає оскарженню. Ну що ж, дякую і на цьому.