Розділ 17. Полонені

Переді мною відкривають стальні двері. Я заходжу в приміщення. Це щось схоже на величезний склад. З великими клітками, які розміщені в кілька довгих рядів. І мій шок стає ще більшим, коли я розумію, що в них знаходиться! Вірніше – хто! В них сидять люди! Чорт! Хто мені скаже, що відбувається?

Тільки-но промайнула думка протистояти та щось вдіяти, як мене відразу пронизує гострий головний біль, від якого я сильно стискаю зуби. Я зупиняюсь та обхоплюю руками голову.

Мить – і ця думка вилітає з голови. Біль такий нестерпний, що я ні про що більше не можу думати. Але через кілька секунд він минає і я продовжую йти далі.

- Бачу, ти здивована? Хочеш їм допомогти? – з  насмішкою запитує той, що йде за мною. – Будь певна – все марно, допоки ти знаходишся під дією нашої сили. Її вплив дуже сильний, ніхто не зміг його побороти, навіть ми самі. Тож, раджу не протистояти нам, а краще зайняти нашу сторону. Тоді ти будеш з козирями. Але якщо ти … - не встигає договорити, як в цей момент лунає ще один голос позаду:

- Ждан, менше базікай! - кричить хтось попереджувально. І в цю секунду він дійсно замовкає.

Ми йдемо далі широким проходом, оминаючи безліч ув’язнених. Я не знаю, що зробили ці люди, але вони явно не заслуговують на це. Хто дозволив цим варварам чинити самосуд?

Картина жахлива: змарнілі та виснажені обличчя дивляться в мою сторону. Їх безліч і всі німим благальним поглядом молять про допомогу та проводжають мене безнадійними очима.

Із власних думок я виринаю раптово. Гучний крик, який лунає попереду і  в цю мить я спрямую свій погляд на цей голос:

- Ярино! Невже це ти? Як ти тут опинилася? – здивовано викрикує.

Мене в цей момент ніби паралізовує. Це… це Єгор! Чому він тут? Я була певна, що мене забрали. А його залишили. Оскільки… коли я опритомніла в цьому світі, то його поруч не було.

В наступну мить я підбігаю до нього та охоплюю руками решітку клітки і гучно промовляю:

- Те саме питання і мене турбує? Чому ти тут? Якого біса ти вліз в це все? – з роздратуванням промовляю, а в очах простежується співчуття. В цю мить я не знаю як йому допомогти, адже я можу передбачити, що наразі за кожним моїм кроком слідкують. Вони знаходяться за моєю спиною і чекають на мою реакцію.

Я розумію, наскільки безглуздою буде моя спроба допомогти Єгору в цей момент. Тому роблю крок назад та промовляю холоднокровним тоном:

- Ти сам винен, що опинився тут. Тебе ніхто не примушував йти зі мною. Це був твій вибір, тож не сподівайся на мою допомогу, - промовляю це з кам’яним обличчям, хоча всередині все закипає. Не звикла я кидати невинних людей в біді. Тому потрібно діяти з розумом. – Пробач, - наостанок тихо винувато промовляю, розвертаюся та прямую до цих поневолювачів. Хай думають, що я прийняла їхню сторону. Вони ще не здогадуються, з ким мають справу.

Я ще раз кидаю погляд на Єгора. Він дивиться мені у вічі пристальним поглядом. І в цей момент, в моїх очах мерехтить ледь помітна іскра. І ледь помітна посмішка на вустах. В мене є одна ідея.  Я сподіваюся вона спрацює. Єгор лиш мовчки стежить за мною. Здається, він здогадується про мій задум. Нічого не відповідає. Лиш мовчить і дивиться услід.