Розділ 16. Мене поглинула темрява

Мить, яка здається вічністю. Тиша, яка починає не на жарт страшити. Я не розумію чого чекати в наступну секунду. Роблю крок вперед. Але в цю ж секунду мої ноги примагнічуються до землі. Я намагаюся зробити ще один крок, але безуспішно: ноги ніби закам’яніли. Я не в силах їх підняти, лиш тулубом роблю кілька поворотів, щоб озирнутися по бокам.

Раптом відчуваю, як все тіло починає напружуватися, ніби кожен м’яз починає судомно скорочуватися: неприємно, сильно, боляче настільки, що я заплющую очі, а з грудей виривається нестерпний крик. Але це триває всього лиш кілька секунд, бо в наступну секунду, я відчуваю легкість. Тіло починає розслаблятися і я відкриваю очі. І розумію, що я парю в повітрі! І найголовніше: я не контролюю це, я все ще знерухомлена.

Раптом відчуваю жар – нестерний та пекельний. Вогонь, що іскриться перед очима, а згодом його замінює чорний та могутній потік енергії, який різко вривається прямісінько в моє серце. Я рефлекторно відкидаю голову назад, намагаюся протистояти цій енергії всіма силами, але нічого не виходить. Отож, я піддаюся. Не чиню опору. Я потрапила в ту ситуацію, в якій, що б я не робила, все буде безуспішно. Тож, ця енергія заполоняє мене з ніг до голови. Я відчуваю, як холод проноситься тілом, як холоне кров в жилах і це відчуття мені починає подобатися. Можливо, все не так страшно, як здавалося спочатку?

Мить – і я лечу вниз. З гучним грохотом приземляюся на ноги. Одночасно з цим, притискаю руку до землі. Намагаюся таким чином втримати рівновагу та відчути тверду опору. Моє волосся плавно розвіює легенький вітерець. Ледь відчутна прохолода пронизує тіло. Плавним рухом піднімаю голову та дивлюся в бік тих, з ким я щойно билася. Їхні обличчя охоплені страхом. Ніби вони втратили щось дорогоцінне. Погляди направлені в мою сторону. Вони явно не очікували такого розвитку подій. Що ж, я й сама не в захваті від цього.

 Роблю кілька впевнених кроків до них назустріч і раптом натикаюся на невидимий бар’єр, від якого вилітають іскри. Відсахуюсь назад. Розгублено оглядаюсь. Протягую руку вперед, знову іскри.

- Чортівня якась! – зло промовляю.

Ще раз кидаю впевнений погляд на головного. В його очах простежується крах його плану. Закочую очі, різко розвертаюся та йду вперед у невідомість.

***

 Не знаю скільки часу минуло, з тих пір як я йду вперед і тільки вперед. І тут я розумію, що посадка дерев рідшає, з’являються лавки та клумби. Я потрапила в якийсь парк. Зупиняюсь. Намагаюся зрозуміти, куди йти далі. Якщо я піду вперед, то вийду прямісінько на дорогу. Це, напевно, вихід до міста. Зрештою, я на це сподіваюся. Що ж, піду, дізнаюся, що там відбувається і чи є взагалі люди.

Я йду узбіччям дороги. Поки що нікого. Дорога довга, широка. Навколо багатоповерхівки. І якесь дивне відчуття… щось всередині не дає спокою. Передчуття мене ще ніколи не підводило. Але зараз воно інакше. Ніби щось змінилося, але поки що не зрозуміло, що саме.

В якусь мить інстинктивно обертаюся і що ж я бачу? За мною починає їхати чорна машина. Повільно, чітко зберігаючи певний інтервал.

- Це - не до добра, - тихо промовляю, хитаючи головою.

Вмить – і крок змінюю на біг. Стискаю руки в кулак та в швидкому темпі біжу вперед. Машина так само збільшує швидкість та прямує за мною. Отже, не здалося і мене переслідують. Як мені це все вже набридло. Коли я вже повернуся до нормального звичного життя, а?

Різко зупиняюся. Обертаюся назад та впевнено прямую до машини, яка також загальмувала.

Що в мене в планах? Поки сама не знаю. Йду до передніх дверцят, де сидить водій. Різко смикаю за ручку та відкриваю. Водій в темному плащі та в сонцезахисних окулярах сидить з кам’яним лицем, на мене не звертає жодної уваги. На пасажирських місцях помічаю ще трьох, так само жодної реакції. Я стою та свердлю їх поглядом.

Недовго прийшлося чекати, як всі і в один момент плавно піднімаються з сидіння та виходять з машини. Я роблю кілька кроків назад, щоб зберегти безпечну відстань.

Вони  вишикуються в один ряд та стають навпроти мене. Я обводжу кожного оцінювальним поглядом. Вони однаково одягнені. Це що, знову якась секта?

- Ти поїдеш з нами, ми чекали на тебе, - стальним тоном промовляє водій.

- Що за чортівня? Соромлюся запитати, хто ви такі? – зі сарказмом промовляю.

- Ми – карателі. Ти станеш однією з нас. Наша темна сила заполонила твоє серце і згодом ти в цьому переконаєшся. Віднині ти одна з нас. Тож, пропоную не протистояти нам, в тебе не вийде нас побороти, ми сильніші, - промовивши ці слова, він знімає окуляри та дивиться прямісінько в мої очі. Гіпнотизує мене чи що? В цей момент, мозок відмовляється розмірковувати. Свідомість стає, ніби в тумані. І я йду до машини, відкриваю дверцята та сідаю на заднє сидіння. Це відбувається автоматично, ніби мене запрограмували. Бачу, що він знову одягає окуляри та всі разом йдуть до машини, відкривають дверцята та займають свої місця. Ми рушаємо. Куди? Я і сама поки що не знаю…