Розділ 15. Три простори

Я все ще не можу промовити ні слова. Але і відвести погляд не виходить. Це була лиш мить слабкості. Мій розгублений вираз обличчя швидко змінюється на серйозний та сконцентрований. Я чекаю, що буде далі. Якщо вони з’явилася переді мною, значить їм щось потрібно. Питання лиш в одному: «Що саме?»

Три постаті. Напівпрозорі, ніби примари: одна білого кольору, інша сірого, третя – чорного. Вони не нападають на мене. Вони сканують мене поглядом.

- Вітаємо, Ярино! Раді бачити тебе! Напевно ти здивована нас бачити. Ми - передвісники долі. Наша місія – попередити або вказати на можливу небезпеку. Кожна із нас наділена певною силою – світлою, сірою або темною, - починає говорити біла постать сталевим непроникним голосом.

- Що це означає? – запитую від непорозуміння. Хоча голос не тремтить, я зібрала свої сили докупи. Зараз, найголовніше – це зосередитися.

- Попереду ти опинишся між трьома просторами. Тобі потрібно обрати, в який саме ти підеш. Але пам’ятай, ти повинна обирати не розумом, а серцем. Темрява – не завжди означає зло, так само як і світло – не завжди є добром. Куди вибереш піти та сила і заполонить твою душу, - вимовляє наступна, та, що сіра, таким же холодним тоном. Вони мені не завдають шкоди, але від їх слів холоне шкіра.

- Навіщо це?  Чому саме я? – з поспіхом виривається з грудей.

- Згодом дізнаєшся, - відповідає темна постать. – Але запам’ятай, що похибка неприпустима. За кожну похибку прийдеться відповісти. Ніщо не залишиться безкарним.

Після цих слів, вони розчиняються в повітрі, там само раптово, як і з’явилися. Невже я збожеволіла і це лише плід моєї уяви? Не впевнена. Божеволіють поступово, а не відразу і в один день. Цей світ – дійсно з розряду фантастики. Але якщо я вже тут, то потрібно дізнатися, що тут відбувається і яка моя місія в ньому.

Вмить я відчуваю, як сталева хватка, що сковує моє тіло слабшає. Різкий ривок і я падаю навколішки. Роблю глибоких вдих. Але в цей самий момент я відчуваю холодний подих в себе за спиною. Ймовірно, в цей самий момент хтось стоїть поруч. Чекає. Спостерігає за кожним моїм рухом.

У горлі утворюється ком. Перехвачує дихання. Здається, що мені бракує кисню.

Я під прицілом. Я жодної гадки не маю, кого я побачу цього разу. «Друг він чи ворог?» - запитую подумки сама в себе. Але відповідь очевидна – йому від мене щось потрібно. Питання лиш в тому: «Що саме?»

Повільним рухом повертаю голову. Краєм ока бачу чіткий чорний силует. Вмить різким ривком підриваюсь, роблю півоберт тулубом та кілька кроків назад. Я не бачу його обличчя – воно заховане під капюшоном. Він одягнений у плащ. Його долоні стиснуті в кулак. Він напоготові. Він відстежує кожен мій крок. Але наразі я не планую втікати. Я хочу отримати відповіді на свої запитання.

- Агов! Хто ти такий?– запитую.

Жодної відповіді. Він не відповідає.

Його рука повільно піднімається, а потім різко нею змахує.  

Бачу, як навколо мене з’являються знову ці чортові ніндзя! Та, щоб їх!

- Вииии! Зноооову! – ричу зціпивши зуби.

Я роблю різкий поворот тулубом. Здається, ніби з моїх очей в цей самих момент вилітають іскри. Я готова бити і спопеляти всіх, хто підійде до мене надто близько.

В наступний момент всі ривком кидаються на мене. Скажу відразу, що для мене це неочікувано та підло. Ймовірно для них мета – це досягти своєї ціль будь-яким способом. Тож, зібравши сили до купи, я завдаю удари ногою, потім кулаком, ліктем. З розмаху! Швидко! Різко! В перші секунди мені вдається відбивати атаку. Але як довго я ще зможу чинити опір? Їх надто багато, близько двадцяти.

Підготовлені воїни. Однаково навчені. Однозначно, що сили нерівні. Я одна проти їх всіх.

Ще удар! Від мого удару він відлітає, збивши з ніг, того, що біг за ним. Але тільки-но я роблю півоберт тулубом, розвертаюсь, хочу відбити атаку. Як відчуваю пекельний біль, що проноситься по всьому тілу. Удар, від якого на кілька секунд я перестаю дихати. Однозначно - він сильніший за всіх інших. Він - той, котрий з’явився найпершим. Він є головним серед них. Він показав своє обличчя. Він знає вразливі точки на тілі, він цим скористався не витрачаючи даремно сил. Я теж цими прийомами часто користуюся. Тому я можу передбачити, що станеться в наступну хвилину. Я починаю  жадібно хапати ротом повітря, як тільки я вдихаю на повні груди, то відразу відчуваю, що мої руки охоплює чиясь сталева хватка. Я не обертаюсь. Мої очі приковані лиш до нього. Я не відвожу погляду. Ненависть починає заповнювати кожну клітину здорового мислення. Я запам’ятала ці очі. Не знаю навіщо, з якою метою, але подібних ударів мені ніхто не завдавав. Він перший наніс.

 Цими прийомами я користуюся лише в крайніх випадках.

Намагаюся зробити ривок вперед. Я повинна нанести йому удар у відповідь. Але мені нічого не вдається. Сталева хватка, все ще мене тримає.

- Непогана спроба, - єхидно посміхається, - але мушу визнати, підготовка та навички у тебе відмінні, - промовляє це голосом сповненим цікавості.

- Готова продемонструвати на тобі, - зі злістю вимовляю.

Він ігнорую, лиш киває своїм, подаючи знак, що пора рушати.

Мене підштовхують, я нехотя переступаю крок за кроком. Поки що я йду за ними, але в думках вирішую, як мені вирватися.