Розділ 14. Попереду темний ліс

Повільно заходжу в крижану холодну воду. Здається, ніби я знову народилася на світ. Долонями черпаю водичку та роблю жадібний ковток. Заплющую очі. Відчуваю, як кожна клітина насичується рідиною. Я стільки часу на цій території і жодного разу не згадала за їжу або воду. Якщо б не натрапила на неї…

З’являється невимовне бажання побути тут довше, але розумію, що час іти вперед. Шлунок нестерпно скручує та просить про їжу своїм  благальним голосом.

Не знаю, на скільки глибина річка, але я впевнено переставляю ногу вперед. Під ногами відчуваю пісок та дрібненьке каміння з гладкими краями.

Відштовхуюсь стопами від дна річки, роблю півоберт тулубом, щоб прийняти положення «лежачи на спині». Заплющую очі та розслабляюся. Роблю глибокий вдих. Свіже, прохолодне повітря вбивається в ніздрі. Роблю повільний мах рукою, виштовхуючи воду на поверхню. Почергово роблю плавний, але впевнений поштовх ногою. Я пливу.

 В цей час сонце знаходиться високо над горизонтом, нагріваючи моє обличчя своїми яскравими промінчиками. Але я не звертаю на це жодної уваги, мене не хвилюють думки про сонячні опіки – наразі це неважливо.

 Ступаю босими ногами на пісок. Я на березі. Попереду височіє високий густий ліс.

Можливо, в когось він викликав би страх, але на мене справляє протилежний ефект. В першу чергу я бачу могутність природи. Можливо ззовні вона виглядає застрашливо, але варто мені зайти всередину – для мене відкривається чарівний світ. Бачу простору поляну поміж дерев. Деінде виблискують сонячні промінчики. Роблю пару кроків та опускаю очі вниз.  Мою увагу привертає щось червоне, що видніється з-під широкого листочка. Цікавість бере верх. Протягую свою долоню, щоб відгорнути листочок. Це ягідка – полуниця! Швидким рухом зриваю її та підношу до губ. Обережно відкушую перший шматочок. Вона неймовірно соковита та солодка. Це просто найвищий ступінь насолоди. Решту швидким рухом закидаю  до рота, швидко пережовую та ковтаю. Це напевно одне з найприємніших речей, що сталося зі мною за останній час.

Повільно опускаюся на коліно та заглядаю під листочки для мене відкривається шикарне видовище: великі червоні ягідки під своєю вагою звисають всього лиш на кілька сантиметрів від землі. Очі моментально загоряються. А шлунок видає благальний звук. Я зриваю ще одну та жадібно пережовую. З кожною наступною голод починає втамовуватися. Цих ягід мені достатньо. Я моментально відчуваю прилив енергії, сили повертаються – я мушу йти далі.

***

Піднімаю руку, щоб поглянути на електронний годинник. Я йду вже близько півгодини. З кожним новим кроком, я починаю все більше насторожуватися – маю дивне відчуття. Кожен шурхіт – це ніби сигнал, що потрібно постійно бути напоготові. Небезпека ніби зависає у повітрі. Не описати словами, але я її відчуваю інтуїтивно. Цей присмак – гіркувато-солодкий, який ніби змія, огортає та дурманить голову, відчуваю легке запаморочення, але швидко опановую себе.  Найголовніше - це тримати голову тверезою, а свідомість ясною.

Роблю ще кілька впевнених кроків та зупиняюсь біля кремезного дерева. Стаю до нього спиною. Відстань, яка відділяє мене від стовбура близько півметра. Оглядаюсь навкруги, досліджую місцевість. Починає смеркати, що не надто добре для мене. Потрібно знайти, де перечекати цю ніч. Яким би дружелюбним ліс не був вдень, але вночі він втрачає цю властивість і стає небезпечним.

Не чути жодного звуку. Страшно навіть поворухнутися. Мить – відчуваю сталеву хватку на талії та різкий ривок назад. Я ударяюсь об стовбур дерева. Оглушливий дзвін все ще лунає в голові. Від болю щільно зажмурюю очі. Все, що вирвалося з мене - це гучний зойк.

Біль починає притуплюватися, але голова все ще важка. Повільно відкриваю очі. І те, що я бачу перед собою вводить мене в стан ступору. Страшно до чортиків. Боюся зробити  навіть зайвих рух, але все ж наважуюся поворухнутись, але тіло ніби примагнітилось до стовбура. Я можу рухати кінцівками, але вирватися, на жаль не в моїх силах. Я не знаю, що мене спіймало і яким чином тримає мертвою хваткою наразі. Здається, я потрапила у пастку.