Розділ. 13. Це мій порятунок

Мокро, вогко. Не знаю скільки часу я повзу - насилу пересуваюсь. Відчуваю пекучий біль. Здається, ніби я до крові протерла свої коліна та лікті. Біль настільки нестерпний, що я перестаю відчувати його. Здається, ніби мозок розуміє, що мене це не зупинить і йде на поступки зі мною - глушить його. Я не можу звертати на такі дрібниці увагу, тільки не зараз. Я не можу дозволити собі відпочинок – це завелика розкіш та й ситуація не та. Тож, стиснувши міцно зуби, безупинно по черзі переставляю руки та ноги вперед.

В голові паморочиться. Шалено не вистачає кисню. Очі самі заплющуються. Я насилу борюся з цим, докладаю значних зусиль, щоб не вимкнутися прямо тут. Я повинна далі рухатися. Я доберуся до виходу, чого б це мені не вартувало.

Крізь напівзаплющені зіниці вловлюю яскравий промінь світла. Я нарешті дізнаюся, куди веде ця дорога і що це за місце.

Повзу ще пару метрів і з кожним метром світло стає все більш яскравим. Примружуюся. Прикриваю долонею очі від потужного потоку світла - надто сліпить. Я забагато часу знаходилася у темряві. Тож потрібно трішки часу, щоб звикнути.

Нарешті розплющую очі: я знаходжуся на краю. А далі я спостерігаю таку картину: скелі, водоспад, річка, ліс - дика природа. Я вже не задаюсь питанням, як таке можливо? Спочатку знаходилась у напівзруйнованому містечку, а потім через вентиляційну шахту вилізла сюди. Але я рада такому розкладу подій більше, ніж коли знаходилась у пустій кімнаті. Природа – це моя стихія. В ній я точно не пропаду.

Опускаю очі вниз і розумію, що мені потрібно спуститись вниз. Ще раз оглядаюся навкруги і детально аналізую місцевість.

 Велич водоспаду перехвачує дух: сильний, могутній. Шум хвиль зачаровує, хоча водночас здається застрашливим. В порівнянні з ним я здаюсь безпомічною дрібною мурашкою, якій варто лиш сунутись туди - відразу знесе і з гучним тріском розіб’є об скелю.

На зміну водоспаду простягається довга спокійна річечка, яка дуже контрастує зі своїм братом-водоспадом. Здається, що на глибині вирує підводне життя з рибками, молюсками та равликами. Вода  - чиста-чиста! Я б сказала, що кришталева. Вона цілком може слугувати люстерком.

Далі простягається ліс: високий, густий, темний. І чомусь саме він викликає у мене найбільшу довіру.  Якщо знадобиться - він сховає, в іншому випадку -  злодія спіймає. Найголовніше правило перебування в ньому – не нашкодити, бо буде лихо.

І останнє, що в мене викликає пекельний біль – це скеля. Глянувши на неї вперше – відразу перехвачує дихання. Я надто довгий шлях пройшла не для того, щоб піти в зворотному напрямку. Якщо я зірвуся з неї і впаду у прірву, то значить настане кінець, але я не стану ризикувати своєю свободою і блукати тут вічність. Краще вже ризикнути і йти в невідомість, ніж топтатися на місці.

Гострий камінь впивається в мою шкіру. Я долонею міцно обхвачую гострий край та обережно спускаюсь вниз. Повільно та впевнено опускаю ногу.

З кожним рухом, розумію, що фініш стає все ближче. Високо. Надто високо. Але не мені боятися висоти, я не звертаю на це жодної уваги.

З глибоким видихом падаю на землю. З полегшенням доторкаюся щокою до трави. Я надто виснажена. Я повинна собі дозволити хоча б 5 хвилин на перепочинок...