Розділ 12. Я змінила своє тіло

- Мяу! Мяу! – розноситься неподалік.

В здивуванні обертаюся на всі сторони, щоб зрозуміти звідки звук. Розгинаюся у повний ріст. На моє здивування місця тут стільки, що й не розігнатися. Відстань між моєю маківкою та стелею становить лише кілька сантиметрів.

Бачу, що звідси є два виходи і ведуть вони в протилежні сторони.

Повторно чую нявкіт, але вже поруч. Опускаю очі. Це кіт.  Прямо біля моїх ніг. Чорного кольору. Очі в нього зелені, схожі на весняний ліс. Опускаюсь на коліна. Простягаю до нього руку. Намагаюсь погладити. Він лиш задоволено муркоче.

В цей момент наші погляди зустрічаються. Розглядаю його очі. Виникає якесь дивне відчуття. Ніби мене паралізовує. Жодного руху не можу зробити, а очі так і приковані до нього. Здається, ніби між нами виникає невидимий зв’язок. І в наступний момент я падаю непритомна на підлогу.

***

Розплющую очі. І найперше, що я бачу перед собою – своє непритомне тіло! Що за чортівня? Опускаю свої очі, а в мене чорні лапка. Дивлюся назад – у мене хвіст! Що за чортівня?

Хочу щось вимовити, а розноситься лиш коротке «мяу».

Так, я тепер взагалі нічого не розумію. Але ж думаю я на людській мові! І що тепер робити? Як це взагалі відбулося? І як мені назад повернутися у своє тіло? Мені здається, що я серйозно влипла. Що за магія? Що за приколи?

В мене стільки питань в голові крутиться, що не можу знайти жодної відповіді.

Подібне можна було побачити лиш у страшному сні, а тут все відбувається наяву.

В збентеженому стані я знаходжуся близько півгодини. Можливо, ця магія згодом сама розвіється? Я на це дуже сподіваюсь.

Що ж, можливо це й на краще, бо в новому тілі я зможу безшумно піти на розвідку. Хоча б знатиму, що довкола діється.

Потрібно йти в ту сторону, звідки цей котик і прийшов. Повертаю за ріг.

Перед собою бачу вентиляційну шахту. Як же це банально. Як я сама не здогадалася?

Застрибую на підвищення та ступаю своїми лапками по цегляній підлозі.

Раптом чую шорох попереду. Зупиняюсь. Намагаюсь уловити джерело цього звуку.

- Мяяяяяу!!! – різко, перелякано викрикую.

Швидко стаю на задні лапки, притуляюся до стіни.

Це - пацюк! Огидний, звичайний пацюк. І він тільки що пробіг повз мене. Кіт, який боїться пацюка. Де ви ще таке побачите?

Ну добре, добре. Признаюся, можливо, я вже і не така безстрашна, як здається на перший погляд, але я дійсно не переношу пацюків.

Видихаю. Йду далі.

Вогко. Холод, що пробирає до кісток. Відчуваю потік свіжого повітря. Не може бути? Це що вихід? Бачу світло, що розноситься здаля. Нарешті!

- Мяяяяяяу! – вигукую, розуміючи, що це вихід.

Зупиняюсь. Отже, в будь-якому разі мені потрібно якось повернутись в своє тіло. Не має сенсу йти далі. Я не хочу залишитись котиком назавжди. Приймаю рішення йти назад. Я хоча б розумію, що цей шлях мене хоч кудись виведе.

***

До свого непритомного тіла я прибігаю швидко. Я збентежена. І перше, що я роблю – це обходжу навколо свого людського тіла. Розглядую. Підходжу ближче до руки. Не розумію, як це повинно спрацювати, але починаю облизувати свою руку. Інстинкт чи що?

Ну давай же! Як це повинно спрацювати?

Мордочкою починаю штовхати руку. Муркочу. Зі сторони мою поведінку від котячої і не відрізниш. А так дійсно можна маскуватися. Тільки б цьому навчитися, а не рандомно міняти шкуру. Тоді б це могло стати в нагоді.

Починаю лапкою стукати по пальчику. Абсолютно нічого.

Сідаю. Треба подумати.

Стрибок. Ще кілька і я вже вмощуюсь на грудній клітці. Що ж, повинна визнати, тут зручно. Як же це абсурдно звучить: «Присісти на свою грудну клітку!»

Розглядую своє обличчя, ніби гіпнотизую. Намагаюсь сконцентруватись. І я дещо помічаю: мої м’язи на обличчі ніби напружуються. Не зводжу погляду зі свого обличчя ні на секунду.

Раптом мої людські очі розплющуються і дивляться прямісінько на мене. Сяйво, що виникає між нами випромінюю приємне тепло. Я не хочу розривати цей зоровий контакт. Цікаво, що відбудеться далі.

А далі, я ніби вимикаюсь на кілька секунд.

З глибоким вдихом я підриваюсь та опираюсь на лікоть. Відчуваю пришвидшене серцебиття та утруднене дихання. Опускаю свої очі.

- Не можу повірити своїм очам? Я знову в своєму тілі!

Повертаю голову вбік. Бачу котика, який все ще дивиться на мене. І на секунду з'являється блиск в його очах.

- Дякую! – лиш встигаю промовити, як в наступну хвилину він підривається з місця і втікає геть в  інший бік, який невідомо куди веде.

Що ж, я вважаю, що це можна розцінювати як допомогу. А зараз мені прийдеться повзти навколішках по цій вентиляційній шахті. Як би там не було, а це складніше зробити, ніж в тілі кота.