Розділ 9. Я подивилася в очі хижака

«От тобі, Ярино, і розвага – скелелазіння без страхування. Що може бути веселіше?» - саркастичні думки круговоротом крутяться в моїй голові.

Я вже знаходжуся на середині цієї клятої стіни. Висота вниз приблизно метрів 15, верх десь так само. Рукою мертвою хваткою охоплюю цегли в стіні, тим самим до болю втискаю нігті в тріщини, що чітко окреслюються між ними, обережно переставляю ноги між двома кутовими стінами.

На кілька  секунд зупиняюсь, щоб перепочити і знову починаю обережно підніматись вгору. Ще трішки залишилось і я буду на даху.

Моя рука тягнеться до чергової цегли, іншою охоплюю виступ на протилежній стіні. В цей момент праву ногу хочу підняти та зафіксувати у виямці зверху, як пальці лівої руки зриваються, шмат цеглини відколюється та летить вниз. Я різко зриваюсь зі стіни, серце блискавично летить до п’яток. Пальці іншої руки моментально та з усієї сили до нестерпної болі в’їдаються у твердий цемент. Я звисаю над прірвою, злегка погойдуючись на одній руці.

До скреготу стискаю зуби, з лоба течуть краплинки поту, м’язи моєї руки до нестями напружені, а в очах іскряться вогники.

 «Небезпечно. Складно. Смертельно» - все, що проноситься в моїй голові.

«Я не здамся!» - десь в глибині говорить мені мій внутрішній голос і я його слухаю. В цей момент я збираю всі сили докупи та спрямовую всі зусилля, щоб перенести баланс тіла, а іншою рукою обхватити перший ліпший виступ у стіні. Одночасно з цим упираюся ногами в суміжні стіни. На кілька секунд затримуюсь. Після роблю значне зусилля, відштовхуюсь ногами та рухаюся вперед.

Я не вірю своїм очам! Вийшло! З полегшенням вилізаю на рівну площину. Нарешті, я на даху! Перевертаюся на спину, щоб кілька хвилин перевести подих. Закриваю очі. З вуст виривається невпинних смішок. Не можу повірити: я зробила це! Один різкий рух і я б летіла вниз. Лиш припускай, скільки кісток вціліло б.

 Прохолодні краплинки дощу потрапляють на мої вії та тоненькою цівкою скочуються по щоці. Ніколи не любила дощову погоду, але наразі – це одна з найпрекрасніших речей, що сталася зі мною за цей день.

Мене завжди вчили, що ніколи не можна розслаблятися, поки не знаходитимешся в повній безпеці. Але наразі я цим правилом благополучно нехтую. На жаль. На превеликий жаль. Здається, ніби свідомість мене полишає, я занадто багато вичерпала сил. Здається, що я з місця не зрушу, але відчуваю теплий згусток в повітрі. Ніби поряд знаходиться жива плоть. Це тривожний дзвіночок. Коли ти роками тренуєшся, то прокачуєш не лише навички, а й вчишся відчувати небезпеку аналізуючи такі дрібниці.  

- Чорт! – зі злістю озвучую, зненацька відкриваю очі, роблю різкий поштовх руками та корпусом, стрибаю і займаю бойову стійку.

Легенький вітерець підхоплює моє хвилясте довге волосся, немов розпочинає з ним повільний танець. Зараз ніч. Напівтемрява. Лиш завдяки яскравому місяцю та зіркам я можу побачити, що діється навколо.

Я не помилилася. Налічую їх десятеро. Більше ніж минулого разу. В тих самих масках. Я в оточенні. Або прийму бій або знову втеча. Але більш всього вони мене знову знайдуть. Це неминуче -  питання лиш часу.

Я чекаю. Вони, ніби закам’янілі статуї. Жодного руху. Моєму терпінню позаздрить кожен, особливо в такій небезпечній обстановці. В повітрі витає напруга. Розумію, що від кожного мого руху залежить розвиток подальших подій, тому чекаю.

Двоє по центру відходять вбік, тим самим утворюючи прохід з якого з’являється ще один. Йде в мою сторону. Трохи терпіння. Поки-що не бачу жодних сигналів, що він збирається напасти. Він крокує повільно, але впевнено. Зупиняється навпроти мене. Відстань, що розділяє нас один від одного становить близько 5 метрів. Цього достатньо, щоб поглянути йому в очі. Це не звичайні очі. Це очі - хижака.