Розділ 8. А попереду довгий коридор

Різким рухом я підхоплює камінь, що лежить поряд та кидаю в сторону вікна. З дзвінким грохотом скельця посипалися на підлогу, а я в цей час на швидкості відштовхуюся руками від підлоги, роблю сальто та залітаю через віконну раму всередину.

- Щоб його! – лиш промовляю, як тільки бачу подряпину на руці, з якої просочується ледве помітна краплина крові. Так, згідна, я тільки-но зробила не надто безпечний трюк, але доволі ефективний. Все-таки тренування і реальні умови значно різняться. Якщо у залі перш за все потрібно дотримуватися правил безпеки і не покалічити ні себе, ні партнера, то в бойових умовах в пріоритеті – це спритність та час. Тож, можна вважати, що я впоралася на відмінно. Собака також наслідує мій приклад і застрибує за мною всередину.

- Що ж, дружок, не знаю як це подіяло, що ти тепер на моїй стороні, але мені це подобається. Побігли! – голосно даю команду, підриваюся і мчусь в сторону дверей.

Із силою штовхаю двері. Ті з грюкотом відчиняються навстіж.

Я опиняюсь у великому просторому залі з купою масивних столів.

«Вони що тут бенкети влаштовують?» - пролітає думка.

Бачу наступні двері, швидко біжу до них. Так само сильно штовхаю, але вони складніше відчиняються. Біля них затримуюсь на кілька секунд довше. Для мене кожна секунда цінна, чорт забирай!

Потрапляю до наступної кімнати. Порожньо. Зала пуста, жодних предметів. Бачу ще одні двері. Біжу до них. Намагаюся відчинити. Не піддаються. Погляд опускається на підлогу. Мою увагу привертає ключ. Він поломаний надвоє. З розчаруванням видихаю та закочую очі. В наступну мить озираюсь навколо та помічаю ледь помітний прохід. Біжу до нього.

Опиняюсь у коридорі: вузькому, довгому та без вікон. Трохи сповільнююсь, але все ще біжу. Виникає відчуття ніби цей прохід скоро обвалиться. В стінах тріщини. Обабіч лежить купа розбитого каміння. Все в аварійному стані. Сподіваюсь мене не привалить. Я біжу близько 5 хвилин. Здається, що цей коридор просто нескінченний.

Чим далі біжу, тим більше відчуваю вогкість.  Здається, що прохід стає вужчим,  а дихати стає все важче – бракує кисню. Дихання стає прискореним та глибшим. На мить зупиняюсь. Запала абсолютна тиша. Як раптом збоку роздається шурхіт. Собака видає гучний гавкіт.

- Тссссссс… - шиплю на собаку. Та покірно замовкає. Я повільно повертаю голову.

- Фух! Пацюк… Просто великий, огидний пацюк, – з полегшенням видихаю та намагаюсь себе заспокоїти. Але раптом розумію, що там прохід! Повертаю.

Варто було мені зрадіти, як в наступну мить з розчаруванням хитаю головою, а рукою закриваю очі.

- Тільки не це… - напівшепотом видихаю.

Спираюсь рукою на стіну та намагаюсь зібратись із силами. Переводжу погляд на пса, в очах ніби читається: «Давай, вперед!»

Розумію, що вибір в мене невеликий.

- Як я могла не звернути увагу, - констатую факт, тільки-но помічаю калюжу, в якій відображається зоряне небо. Вихід все ж є.

Підіймаю голову вгору . Там дійсно нема даху та видно небо. Що ж, вперед так вперед.