Розділ 7. Назад дороги вже не буде

Повільно розплющую очі, навкруги панує гробова тиша. Навкруги ні душі. Різко піднімаю голову, рукою спираюсь на лікоть та намагаюсь оглянути місцевість. Взагалі не розумію, де я знаходжуся і що зі мною сталося. Раптом я відчуваю різкий та пронизуючий головний біль.

- Шшшшш, - шиплю крізь зуби та обома руками відразу тягнуся до скроней. Біль настільки сильний, що здається голова от-от розколеться надвоє. В наступну хвилину біль зникає, а в пам’яті починають спливати події вчорашнього вечора. І це все явно не схоже на сон.

Від усвідомлення даної ситуації, швидко опановую себе та збираюся із силами. З цікавістю роздивляюся навколо себе і бачу лиш закинуті, напівзруйновані будівлі. Виникає відчуття, ніби нещодавно тут відбувся апокаліпсис. Піднімаюся на ноги, роблю глибокий вдих та видих:

- А де господарі? Що ніхто не зустріне? –  запитально вигукую.

Знаходжусь бозна-де, бозна-навіщо і спробуй зрозуміти що мені тут тепер робити.

Обираю йти прямо. Дорога, яку я обрала здається доволі широкою, але атмосфера страхітлива: темно-сірі відтінки, вибиті вікна та жодних рухів. Але мені не страшно, навпаки – навіть цікаво стає, адже не блукатиму я тут вічність? Я йду. Найперше від чого дійсно стискається серце – це дерево з засохлими квітами. Дерево, що засохло, так і не встигло дати найперші плоди. Очі відразу опускаються вниз і подібну ситуацію я спостерігаю з квітами, кущами та травичкою поруч – все мертве. Не має жодного натяку на хоч-якісь ознаки життя

«Що таке сталося, що прирекло все живе на загибель?» - питання, яке крутиться в моїй голові без перестанку.

Я йду далі, дорогою обабіч лежить купа побитого скла – ймовірно колись слугувало вікном. Далі бачу двері, з кількома вибитими дощечками, на одній з яких видніється номер 4. Я йду швидко, але помічаю кожну деталь, але довго свій погляд не затримую, йду далі.

І наступна річ, на якій затримується мій погляд і яка змушує мене зупинитись – це купа каміння. Як купа каміння може змусити зупинитись? А я відповім, що може… Якщо вони закривавлені… А поряд лежить ніж.

Минає хвилина, але здається, що вона тривала вічність. Відчуття, ніби дихання зупинилося, а серце перестало битися. Але ця хвилина одна з найцінніших. Переосмисливши всю серйозність ситуації, я збираюсь з бойовим духом та починаю крокувати далі. Я не хочу уявляти, що тут відбулося, чия то кров або ж яким способом її пролили – це зайве, воно лиш додає непотрібної паніки та безглуздого страху. Адже одне з правил у боротьбі – тіло повинно бути сильним, а розум – ясним. Тож я намагаюся дотримуватися цього принципу завжди.

Раптово зупиняюсь, бо крізь мене пробігає собака.

- Трясця! Це ж пес! – стверджувально викрикую. В цю мить зриваюсь з місця та біжу за ним.

Провидцем не потрібно бути, щоб здогадатися, що наразі він виконує роль поводиря. І так, я на власний ризик біжу за ним, адже найгірше вже напевно трапилось – я потрапила в це місце, а до решти я готова, що б не сталося.

Все ж намагаюся тримати певну дистанцію. Раптом пес повертає за ріг, я сповільнююсь і також повертаю за ним. Пес зупиняється та чекає. Назустріч до нього виходить людина в чорному. Ну от! Знову в цих бісових чорних костюмах! Подає команду псу, той ривком підскакує та опиняється поряд. Погляди обох направлені на мене.

Минає кілька хвилин. Жодних рухів, жодних звуків. Але в мить і з вікон вилітають ще пару хлопців в костюмах. Чую звук з-за спини, обертаюся і бачу ще двох.

- Вас вчили взагалі манерам? Невиховано підкрадатися зненацька? – не стримую свого сарказму. Ну а що? Не буду ж я падати на коліна, плакати і простити про помилування? Слабкість – це не про мене.

Повертаю голову назад і знову спрямовую свій погляд на людину з псом. Чомусь інтуїція мені підказує, що саме від нього випромінюється наразі найбільша небезпека і я не помиляюсь.

Блискавично дістає щось з кишені, лиш встигаю побачити частину гострого леза і він з розмаху кидає це в мене! Чорт!

Роблю швидкий випад в сторону та різко витягую руку та ловлю за рукоятку. Кинжал! Могла здогадатися! Кидаю швидкий погляд на нього: його погляд стриманий, впевнений та хитрий. В наступну мить з розмаху кидаю зброю в протилежний бік, але не в нього – це було б надто передбачувано з мого боку. Я кидаю вбік – в одного з цих ніндзя. Він так і стоїть непорушно. «З швидкістю світла» кинжал пролітає крізь нього та обрубує частину одягу на нозі та приковує її до стіни. Цей тип лиш здивовано оглядає свою оголену ногу та оглядується, явно здивований таким розвитком подій. Я лиш єхидно посміхаюсь.

Собака в цей час дивиться на господаря, а ми в цей час не відриває погляду один від одного. Можу лиш сказати одне – погляд в нього вбивчий.

Але в наступну секунду погляд переводжу на пса, він теж дивиться на мене.

Не розумію, що в цей час відбувається. Між нами ніби з'являється емоційний зв’язок, я відчуваю, як з моїх очей випромінюється блакитне сяйво і пес його вловлює! Я підсвідомо його кличу до себе і він починає йти до мене! Та що тут в біса відбувається?

Він зупиняється поряд зі мною та починає облизувати мою долоню. Я лиш невпевнено погладжую його по голові.

- Слухняний песик! Молодець! – промовляю, а губи розтягую в посмішці і в цей час я дивлюсь знову на того, що стоїть навпроти мене. Я відібрала його особистого пса, тож здогадуюсь, що нічого хорошого чекати від нього не варто. Я лиш можу уявити,  що за маскою у нього злісний вишкір. Він лютує. Я лиш бачу його вовчі очі.