Розділ 4. День народження Ніки

На годиннику вже 17:30, якраз доїду вчасно, попри невеликі затори. Як раптом на узбіччі бачу дівчину, яка стоїть навколішки та тремтячими руками тримається за живіт. По її виразу обличчя відразу видно, що біль пекельний.

- Чорт! Серйозно? Всім байдуже і ніхто не допоможе? – з цими словами зупиняю машину на узбіччі та виходжу, прямуючи до бідолахи.

- Дівчино, Вам потрібна допомога?

- Аааай! – раптом протяжно скрикує. – Дуже боляче, живіт скрутило, біль просто нестерпний.

- Я швидку викличу, - відразу кажу і дістаю з кишені телефон, набираю «103» та чекаю. Чую кілька гудків, а після нарешті відповідають:

- Доброго дня! Швидка медична допомога. Чим можу допомогти?

- Доброго дня! Біля входу в центральний парк дівчині стало погано, каже, що гострі болі в животі.

- Через 10 хвилин будемо, зможете дочекатись та приглянути, щоб дівчина не втратила свідомість?

- Добре. Прошу, тільки швидше приїдьте! – благально вимовляю.

- Виїжджаємо!

Здається, що ці 10 хвилин тривають вічність. Я запізнююсь, але поїхати і покинути хвору людину совість не дозволяє, тож з нетерпінням чекаю на медиків, лиш співчутливо дивлюсь на дівчину та намагаюсь хоч якось заспокоїти її, хоч від болю це ніяк не позбавить. На жаль.

- Ну нарешті! – вигукую я, як тільки бачу швидку допомогу, яка звертає з головної допомоги та прямує до нас. – Все буде добре. Швидка вже приїхала, - кажу. Дівчина лиш видихає з полегшенням. Здається, що вона в цей момент трохи розслабилась і за рисами її обличчя можна сказати, що біль зменшилась. Але в наступну секунду з новою силою обхватила руками живіт та з голосним шипінням зажмурилась.

Медики відразу побачили нас, швидко вискочили з машини, дістали носилки, поклали на них дівчину та почали нести її до машини. В цю мить, вона доторкнулась до моєї руки та вимовила напівтремтячим голосом: «Дякую!» Після цього знепритомніла. Медики оперативно завантажили її до машини, закрили дверцята та поїхали.

Здається, я ще довго могла б так розгублено стояти, як раптом в кишені штанів роздався дзвінок. Я різко стрепенулась, згадала, що я запізнююсь! Дивлюсь на екран «Ніка».

- Нікусь, я в дорозі, скоро буду. Пробач, непередбачувані обставини. Потім розповім, - без зупинки тараторю, щоб задобрити подругу.

- Ех, як на тебе можна ображатись, чекаю, - я лиш уявляю з яким виразом обличчя вона вимовляє ці слова - закотивши очі, а губи розтягуються в милій посмішці. От така в нас дружба міцна і без образ.

Доїжджаю до Нікиного будинку, на годиннику вже 18:30, все-таки на півгодини запізнилась. Швидко дістаю подарунок: невелику коробочку білого кольору з шикарно зав’язаним червоним бантиком. А всередині лежить саме те, від чого Ніка буде в захваті, одна з її мрій.

- Трясця! – з розчаруванням згадую, що забула взяти свій жакет. Ну що ж, не буду ж повертатися заради нього додому?

Тільки заходжу на подвір’я, як тут бачу подругу, яка махає мені рукою. Я лиш у відповідь киваю головою та направляюсь до неї.

- Привіт імениннице! Вітаю з твоїм Днем народження! Ти моя найкраща і вірна подруга, тож хочу побажати тобі в цей день купу емоцій, подорожей, щоб кожен щасливий момент надовго закарбувався у пам’яті! Будь щасливою і завжди з посмішкою на вустах! – з цими вустами протягую їй свій подарунок та обнімаю її міцно-міцно.

- Боже мій, Ярусь, дякую тобі! Ти просто неймовірна! – відповідає Ніка. – Але ще кілька хвилин так постоїмо і вже нічого буде святкувати, бо ти мене задушиш, - з сарказмом відповідає, я лиш послаблюю свою хватку.

- Не вірю своїм очам! – викрикує Ніка, розпаковуючи подарунок. – Я так мріяла про цю поїздку! Ііііі! Обожнюю тебе! Мені в снах снилась Греція! Це неймовірна країна! Відчуваю, скоро потрібно буде збирати валізу, – з посмішкою відповідає. І тепер вона мене мало не душить в обіймах.

- Пішли! Вечірка вже почалась, візьмемо по коктельчику та потанцюємо сьогодні від душі. Або ж поплаваємо, як бажання буде.

Заходимо в будинок, здається, що Ніка запросила весь курс, а не тільки нашу групу. Ми йдемо до сходів, що ведуть на другий поверх. Біля них стоїть столик з різними напоями та закусками. Ніка вказує на келих:

- Ярусь, бери коктель, - вказує рукою на окрему групу келихів, - спеціально для «ЗОЖників» замовляла. До речі, нічим не гірші від алкогольних. Я спробувала один - він просто неймовірний! Все-таки в тебе гарний смак.

- Ну звісно, я погане не обираю, - відповідаю, зробивши один ковток з келиху та насолоджуюсь солодко-кислуватим смаком. Чесно кажучи, такий я ще не пробувала, дуже смачний і де вона тільки його знайшла?

Минуло близько 10 хвилин, як раптом вхідні двері відчиняються і в них з’являється Веронікин «Ромео». Макс непомітно підходить до Ніки. В цей час вона стоїть до нього спиною, щось до мене говорить, а я настільки в шоці! Від здивування затамовую подих, перебиваю Ніку зі словами:

- Ніко! Обернись!

Вона відразу округлює очі, не розуміючи, що саме викликало мою реакцію. Але з невпевненістю обертається і починає оглушливо верещати. Здається, що ще трохи і мої вуха скажуть мені «до побачення!»