Розділ 2. Ярина

А тепер можна забігти у кав’ярню та випити горнятко кави з моїм улюбленим круасаном з шинкою, - тільки встигла подумати про це, як за рогом бачу Ніку. Але вона йде не одна, а в компанії двох хлопців.

- О! Ярусь, привіт! – відразу підбігає та міцно обіймає мене.

- Привіт, Нікусь! Яка неочікувана зустріч! Думала, що ти будеш цілий день готуватись до завтрашнього свята.

- Так! Все вірно. Якраз з магазину йдемо, дещо потрібно було докупити, хлопці якраз погодились мені допомогти. До речі, познайомся – це Макс, а це Єгор, я тобі про них розповідала.

Ще б пак! «Всі вуха протерла» в останні місяці, розповідаючи про те, який Максим чудовий та цікавий. Одним словом «втріскалась» в нього! Не було ще жодного дня, щоб вона про нього не згадала. Старший від неї на 2 роки, на голову вищий від неї, спортивної тілобудови, русоволосий та з блакитними очима, а ще вони з подругою обоє фанатіють від комп’ютерних ігор. Ну точно, як ті діти мал!  А з більш серйозних захоплень – вони обоє обожнюють співати та працюють над власними проектами. Одного дня Ніка розповіла, що вони планують об’єднатися і разом записати трек. Взагалі, я тільки рада за неї, щоб вона будувала свою сольну кар’єру, але чи не надто вона квапиться, щоб разом працювати? А чи точно вона впевнена в його надійності, як людини? Я її вже не раз про це попереджала, на що вона відповідала, що впевнена в ньому, як в самій собі. Мені дуже хочеться  в це вірити. Можливо, це в мене проблеми з довірою і  не всі люди такі підступні. Тож, згодом я облишила ці застереження і лиш радію за Ніку.

А от про Єгора вона розповідала менше – лиш те, що він брат-одноліток Макса, та навчається з нами в одному потоці. Все намагалсь затягнути мене, щоб ми вчотирьох кудись сходили. Бо хто, як не найкраща подруга буде затягувати на побачення з хлопцями?

Тому зустрівши Ніку я спочатку зраділа, а потім, як побачила цих двох, зрозуміла, що треба шукати спосіб якнайшвидше «накивати п’ятами» куди завгодно, за найліпшої нагоди.

- Ярусь, ти ж пам’ятаєш про моє прохання?

- Так, так, завтра після вечірки допоможу доставити твоїх гостей додому, - відповідаю та закочую очі. Одним словом побути тверезим водієм.

***

«Чому вона саме мене обрала, в якості такої ролі ?» - запитаєте в мене.

 А все дуже просто, я не вживаю спиртне. Лиш на тверезу голову я відчуваю себе в безпеці. Ні для кого не секрет, що, навіть, келих вина сповільнює координацію рухів, а відчуття беззахисності для мене – це одне з найгірших відчуттів, які можна тільки уявити. Пам’ятаю, що в шкільні роки зі всіх моїх однокласників найбільше поважали саме мене і було за що. Я не була такою, як всі дівчата, я не надто любила всі ці розмови про підбори, косметику та хлопців. Не те, щоб я зовсім ходила без макіяжу – просто всі ці балачки викликали у мене нудьгу. І у розмовах «Кому і хто подобається?» я попросту не брала жодної участі. Напевно через це мене найбільше поважали хлопці і з усіх дівчат зі мною найцікавіше було спілкуватися. Хоча не можу сказати за всіх. Були й такі, що наривалися і одного дня відхватили по повній.

Був у нас у класі Святік і постійно жартував або ж фліртував, напевно перевіряв на терпіння. І от на перерві ми з Нікою вийшли на шкільний дворик. Як тут позаду чую голос Свята у компанії інших хлопців.  А в наступну секунду мене ривком хтось притягує до себе і я відчуваю дотик чиєїсь руки спочатку на грудях, а потім на сідниці. В той же момент, очі округлюються, я хватаю за зап’ястя руки, різко розвертаюсь і бачу Свята!  Чорт його забери, що за людина така? В цей момент очі загоряються вогнем. От і урвався мені терпець. І від злості лиш ричу:

- Свяяяят! Ну всееее! Ти нарвався! – і в цю ж секунду сильним та різким ударом ударяю в живіт та швидко наношу удар в колінний суглоб. Він падає на бік та скручується від болю. В цей час я закручую руку за спину та тисну. Він починає кричати, а долонею іншої руки бити по дорозі. Знаю, дружок – це боляче. Вітаю! Чесно заслужив.

- Відпусти, стрерво! – а я все ще продовжую його тримати в цій позі. Навколо зібрався натовп із хлопців, спостерігають. Дехто мовчки, а дехто із захватом у голосі: «Молодець, Ярин! Так йому і потрібно! Щоб більше не чіплявся!». Я все це слухаю, тримаю нападника, а всередині неймовірна тепло у грудях, гордість за себе. Ну а, де ви ще побачите, щоб дівчина кремезного хлопця на раз-два приклала до підлоги? Не даремно на тренування ходжу. Все ж вирішую, що на перший раз вистачить з нього, якщо буде й надалі нариватись – ще додам.

- Тільки спробуй до мене ще хоч пальцем доторкнутися - наступного разу так легко не відбудешся! - голосно, але впевнено вимовляю з погрозою у голосі. В наступний момент відпускаю і йду впевненим кроком від них. Лиш чую, що інші хлопці перешіптуються та починають сміятись і однозначно не з мене. І чую, як хтось викрикнув:

- Ярина – краща!

Із тих пір до мене з подібними підкатами і на крок ніхто не підходить. Я перш за все – людина і розумію людську мову, а не тваринячу, тому звісно, що подібні витівки, я не пробачаю. Бо варто тільки раз промовчати - подібне може повторитись, тож потрібно відразу таких ставити на місце.