Безсоння

Коли я спізнився вперше, шеф не надав цьому уваги. Махнув рукою в бік крісла праворуч від нього і продовжував говорити з партнерами. Хай вас не вводять в оману його маленькі чорні очі з-під густих брів і добра посмішка. Він схожий на торгівця овочами з лотку біля вашого будинку, що завжди щиро цікавиться вашими справами. Але, попри тонку статуру, він справжній важковаговик. Все, що я знаю, про бізнес, завдяки шефу.  

Шеф буквально жив у своєму офісі півроку. Роботи було багато: щодня важкі перемовини, нові контракти. Конкуренти тисли на п’яти, але шеф з притаманною йому непоступністю вигризав ласі шматки для нас. Нам заздрили, нас не любили, нас намагалися обійти – все марно. І найважливіші справи шеф замикав на мене. Здається, тому що я вмію знаходити спільну мову з людьми. Мама завжди казала, що великі блакитні очі і біляве волосся викликають у людей довіру. Можу лише подякувати їй за них, а батькові за медовий голос. Навіть не дуже приємні речі справді звучали м’якше. 

В мене розвинулося безсоння від життя у рваного ритму. Я мало спав і заїдав стрес всім, що потрапляло під руку. Шеф натякнув, що мені було б варто знов бігати вранці. Раніше ми разом це робили, а іноді могли навіть стати в дружній спаринг. 

Охоронець шефа Ігор почав відпускати жарти про майже трилітровий двигун мого нового Ford Scorpio, який дуже рідко привозив мене на зустрічі вчасно. Я у відповідь жартував про його Volvo – квадратний, як господарське мило. 

А вчора за постійні спізнення шеф нагородив мене золотим годинником. Я нервово посміхнувся, а він дуже суворо хитнув головою і попросив мене не спізнитися принаймні на футбол. Це вже наша третя спроба нарешті відпочити. Попередні два рази перегляд матчу зривався, тому шеф дуже чекав цієї нагоди. 

Але я знов спізнювався. Вишневий Ford Scorpio пролетів об’їзною, а через навантажений центр міста потужний американський мотор ніяк не допомагав прориватися. Я з’їхав з кола, проїхав основною дорогою і звернув на вузький провулок, що вів до парковки стадіону. Подарований шефом годинник казав, що матч уже мав розпочатися. 

По обидва боки дороги височенні тополі щедро осипали заіржавілим листям асфальт. Тонкою ниткою дим від цигарки тягнувся назовні крізь відкрите вікно машини. Магнітофон ліниво крутив нову касету. Під прості гітарні акорди монотонний хриплуватий голос співав про те, як співак ховав носа в комір осіннього пальта. Я їхав назустріч хаотичному звуку дудок.

– Ці американські мотори ні на що не здатні, – розсміявся Ігор, щойно я запаркувався біля двох сріблястих Mercedes, якими пересувався шеф з охороною. – Їхав би з нами, не спізнився б.

«Цього разу я вчасно», – подумав я про себе, почувши свисток старту матчу і гул трибун. – «На відміну від тебе». 

Я підкурив нову цигарку від запальнички Ігоря. І в цей момент пролунав вибух. Стовп смоляно-чорного диму піднявся від ложі VIP-гостей в вечірнє осіннє небо. В бік парковки полетіли дерев’яні та пластикові уламки. Я знав, що міліція не поспішатиме.

Ігор випустив з рук запальничку і рефлекторно смикнувся в бік трибун. Але куля, майже впритул випущена з мого пістолету «ТТ», розкидала його мізки  по сріблястому даху Mercedes.

Я знав, що чиню правильно. Шеф брав на себе забагато, а конкуренти поступово перетворювалися на ворогів. Я ціную все, що він для мене зробив, але я вберігаю всіх від більшої крові. 

Наступного дня газети напишуть про те, що шефа ідентифікували лише за знайденою рукою і золотим годинником на ній. Таким самим, як і в мене.