Розділ 24

Попри те, що розумію, яка це велетенська помилка - дозволити дурню Террі відвести мене в будинок й залишитися з ним на самоті в кімнаті, двері якої він обачно зачинив, наче комусь здалися його балачки, - я погоджуюся на це. Мені стає цікаво, про що він хоче поговорити. Навіть  пообіцяв Данте тримати руки при собі в моїй присутності. Це на нього аж ніяк не схоже. 

Я підходжу до вікна, щоб дистанція між нами давала мені більше вільного простору. Зблизька він краще може розгледіти мене, адже йому відомі деякі мої секрети, тому відстань - найбезпечніший спосіб не показувати свою беззахисність перед ним. Я й так почуваюся дратівливою, пригадуючи, чим закінчується кожна така зустріч тет-а-тет, й мене огортають величезні сумніви щодо того, чи стримає він свою обіцянку не торкатися мене.  

— Я уявляв наше весілля, — задумливо промовляє Террі, всівшись в крісло. Він розв'язує краватку, розстібає три верхні ґудзики сорочки, мов би йому нестерпно жарко, й закидає ногу на ногу, витріщившись на мене. Відчуття, що він збирається просвердлити в мені дірку. — Прикро, що ти виявилася настільки легковажною. Я б зробив тебе щасливою, мала.

— Ти міг це сказати перед моїм чоловіком. Не розумію, задля чого така таємничість.

— Твій чоловік надто агресивний. Йому не сподобається те, що я хотів з тобою обговорити.

— Он як?

— Біс би його побрав, твого Сорано. Нізащо не повірю у ваші стосунки, хоч би як красиво ви не грали на публіку. Думаєш, я тупий і не розумію? Коли я сюди їхав, твій батько клявся, що ти одна.

— Тобі краще інших відомо про мої відносини з батьком. Він нічого про мене не знає.

— Плював я на ваші відносини. Якщо він не здатний тебе приструнити, це зроблю я.

— Ти погрожуєш мені?

Я докладаю значних зусиль, щоб не повернутися і не подивитися на нього. Це покаже йому мою вразливість, а я не маю наміру цього роботи, якою б спантеличеною не була. 

— Насправді я не хочу, щоб ти так думала. Однак ти не залишила мені вибору.

— Ти бозна-чого нафантазував собі, тобі так не здається? 

— Я закоханий в тебе, чорт забирай!

Террі вскакує з крісла й в одну мить опиняється позаду мене. В його голосі бренить лють. Мені стає лячно. Я здригаюся від переповненого напругою повітря, яке щосили тисне на мене загрозою, проте не відступаюся. Подумки відраховую до десяти, а потім повертаюся до нього. Повільно. Впевнено. 

— Ти хворий, — холодно вимовляю. 

Лють в його очах лякає мене. Його руки стискаються в кулаки. Очевидно, він бореться з наміром схопити мене. Я згадую розвішані в його спальні фотографії. Купа моїх фотографій. Хтозна, скільки часу він слідкував за мною. Навіть камеру відеоспостереження встановив в моїй квартирі, клятий збоченець. Як йому вистачає совісті називати це коханням?

— Те, що сталося в компанії - це ідея твого батька, — Террі зненацька міняє тему розмови. — Старий бовдур вирішив виперти тебе з оваціями, щоб відплатити за твій вчинок. 

— Як його найприхильнішому псу, тобі варто мовчати про це, — різко кидаю я. — Нізащо не повірю, що ти не допомагав йому.

— Я тоді був злий на тебе. Але зараз розумію, що зможу бачити тебе лише в компанії. Тому мої наміри відрізняються від намірів твого батька.

— Террі, прийди вже до тями! — не витримую я і врешті повертаюся до нього, щоб заглянути йому у вічі. — Я ніколи не буду належати тобі! Вісім років назад я побачила, який ти насправді. Облиш вже думку, що після всіх твоїх огидних вчинків я захочу залишитись з тобою.

— Але й з ним не зможеш бути. Знаєш, чому? — він витримує театральну паузу. — Бо з нас двох хвора саме ти, а не я.

— Не мели дурниць.

Його безглузді натяки дратують мене, а останні слова - як капля в переповненій терпінням чаші. Я підіймаю спідницю, щоб не заплутатися ногами у хмарі мережива й шовку, і прямую до дверей. Та Террі зупиняє мене. Його кістляві пальці сталевою хваткою впиваються в мої руки трохи вище ліктів. 

— Не торкайся мене! — шиплю я. 

— Я бачив історію твоєї хвороби. Я все знаю про тебе. 

Його зізнання звалюється на мене, як сніг на голову. Я втрачаю здатність говорити. Застигаю посеред кімнати, як статуя. Ноги немов вросли в підлогу, я не можу зробити хоч крок. 

Террі впивається моєю безпомічністю, переможно заглядаючи в мої наповнені сльозами очі. Повітря в кімнаті згущується, стає нестерпно задушливим, мені нічим дихати. Я налякано оглядаюся по боках. Мені починає здаватися, що в кутках хтось ховається. 

— Твій батько якось був обмовився, що ти лежала в психіатричці, але не сказав, які в тебе проблеми. Тоді я вирішив покопирсатися у твоєму минулому, маленька вбивце. 

— Відпусти мене! — кричу я. 

Тіні з кутків насуваються на мене, перетворюючись у чіткі постаті давно забутих людей. Сльози застилають мені очі. Я намагаюся вирватися, втекти, заховатися, але він міцно стискає мої руки. До синців на шкірі. Йому подобається бачити, як я жадібно хватаю ротом повітря. Мені страшно. Я пригадую себе п'ятирічну в батьковому кабінеті. Він так само міцно тримає мене, всупереч моїм намаганням пручатися, й тицяє пальцем на маму. Її скляні очі зупинені на мені.