Розділ 23

За кілька годин я стою одягнена в розкішну білу сукню посеред спальні й нервово стискаю руки, дивлячись на себе у дзеркало. Через відкрите вікно чути нетерплячі голоси людей, які зібралися, щоб подивитися на нову невістку сім'ї Сорано, і думки про це чомусь непокоять мене. Позаду мене Джесс поправляє довгий шлейф плаття, що займає половину кімнати. Дрібні дорогоцінні камінці мерехтять на найтоншому французькому мереживі спідниці, і я схожа на велетенську білосніжну хмару із шовку, мережива й фатину. 

— Ти неймовірна, — шепоче подруга, не приховуючи свого захвату. Я хочу заперечити, та присутність Айві мене зупиняє. Вона сидить разом із Дейзі на ліжку Данте, її прищурені очі блукають по мені, наче вишукують, до чого б прикопатися. 

Я зітхаю. Айві весь день ходить за мною слідом, ще й Дейзі покликала, знаючи, що мені буде неприємно бачити, як зіпсоване дівчисько із фіалковими очима буде жадібно оглядати спальню Данте й чіпати його речі. Я все ще не з'ясувала, про що вони говорили вночі, проте пообіцяла собі стримуватися в їхній з Айві присутності. Вони не зіпсують цей вечір, якби їм не кортіло того.

— Не розумію, нащо витрачати такі шалені гроші на сукню, — кидає Дейзі роздратовано. — Це ж вистава на один вечір, щоб відчепилися журналісти.

— Мій чоловік так не думає. — Я повертаюся до неї й витримую паузу, аби насолодитися її реакцією на мої слова. — Впевнена, Клемент не пошкодує грошей на твоє весільне плаття, коли ви дійдете бажання побратися. До речі, скільки часу ви вже заручені? Невже ти не мрієш, щоб на твоєму пальці опинилася обручка?

Я навмисне піднімаю руку й демонструю їй обручку, подаровану Данте. Знак нескінченності із крихітних діамантів немов би тремтить на моєму безіменному пальці, і це привертає увагу Айві. 

— Нічого собі, — вигукує вона здивовано. — Він навіть подарував тобі обручку матері. 

Мені вдається приховати власний подив, адже Данте нічого не розповідав мені про обручку, я лиш усміхаюся, а Дейзі закипає від заздрощів - я бачу це по її обличчю, яке миттєво набуває багряного відтінку. Вона хоче щось сказати, та Айві міцно стискає її руку. За дверима роздається гуркіт, і я полегшено переводжу подих. 

— Ви вже готові? — в спальню заглядає Філіп. 

— Так, — відповідаю йому. 

Він ствердно киває й заходить до кімнати. Його зелені очі оглядають мене з ніг до голови, потім зустрічаються з моїми, і я бачу, яким теплом наповнений його погляд. Мій батько ніколи так на мене не дивився. 

— Нам пора. Всі чекають наречену.

Філіп підходить до мене, бере мене під руку. 

— Данте вже приїхав?

— Він уже внизу, чекає на тебе.

— А мій батько? Він теж є?

— Прибув разом з Хоганом. Вони нізащо не пропустять цей вечір. 

— Гаразд. Я готова до зустрічі з ними.

— Не хвилюйся. Ми про все подбали. Сьогодні публіка отримає офіційне пояснення від нашої сім'ї, й твій батько більше не зможе висувати до тебе претензій.

Філіп допомагає мені спуститися крутими східцями на перший поверх будинку, позаду нас йдуть моя подруга, Айві та Деніз. Я притримую однією рукою сукню. Мої очі шукають серед тих небагатьох людей, що зібралися в залі, Данте. Проте першим помічаю батька, який не зводить з мене сердитого погляду. Поряд з ним стоїть Террі Хоган, схожий на набундюченого павича. Він посилає мені отруйну посмішку, наче промовляє “Це ще не кінець, крихітко. Це лише початок”, і неспокій всередині мене закручується в тугу спіраль. Врешті, я бачу Данте. Дихання захоплює від його мужньої, гордої постаті, від очей кольору лимонного листя, в яких я готова тонути, від чуттєвого вигину рота, що так солодко цілував мене кілька годин назад. Він одягнений в чорний костюм й білу сорочку, яка підкреслює смаглявий колір його шкіри. Непокірні пасма волосся падають на його гладкий лоб, і я не можу стримати усмішки. Мені подобається в ньому абсолютно все, від пірсингу у правому вусі до тих таємниць його життя, про які я ще не дізналася, й не має значення, хто він насправді: хлопець чи дракон. Я все одно закохалася в нього.   

— Принцесо, — його гарячі пальці ніжно переплітаються із моїми, його погляд не відривається від мене. Данте схиляється до мого вуха й всього на мить торкається губами моєї шиї: — Ти найкрасивіша дівчина, яку я коли-небудь знав. 

На моїх щоках з'являється ледь помітний рум'янець. Мені хочеться пригорнутися до нього, заритися носом в його шию і насолоджуватися запахом його одеколону - пахне від хлопця дуже смачно, та зараз на наші пояснення чекає цілий натовп.

— Як тільки покінчимо із пресконференцією, пропоную втекти звідси, — шепочу йому. — Я встигла засумувати за тобою. 

— Думаєш, нам випаде нагода втекти? Хоча я ладен на що завгодно, лиш би викрасти тебе звідси. 

Першими на терасу виходять Філіп та Серена, потім Данте виводить мене. Я не готова до яскравих спалахів націлених на нас камер журналістів, в очі б'ють різкі спалахи світла, і в мені просинаються давно забуті страхи. Я повертаюся до хлопця, мені хочеться втекти звідси, забитися в темний куток й перечекати ажіотаж, що здійнявся навколо нас. Я розгублено дивлюся на нього, відчуваючи солону вологу в очах. Востаннє я переживала подібне в п'ять років, коли медики виносили маму на носилках, накриту білим простирадлом, а журналісти фотографували кожну мить. Тоді я стояла посеред двору, оточена лінзами їхніх камер, наче прожекторами, налякана, нічого не розуміючи. Батьку не було до мене ніякого діла. Вони викрикували мені безглузді запитання, на які я, мала дитина, аж ніяк не могла відповісти, а батькові навіть в голову не прийшло забрати мене звідти. Я бачила, як хтось із журналістів підбіг до носилок, рвучко стягнув з мами простирадло і почав фотографувати її. Інші вгледіли це й рвонули навипередки, щоб вихватити “гарячу” новину, почалася штовханина, здійнявся галас. Хтось штовхнув мене в бік, я не втрималася на ногах і впала, розбила коліна до крові. А люди немов би не помічали мене. Їх хвилювало лиш те, щоб увірвати шматок свіжих пліток про смерть мами.