Розділ 22

Поки Філіп розливає в фарфорові чашки свіжозаварений чай із хризантеми, я з цікавістю спостерігаю за ним. Ми з Данте сидимо в його кабінеті, зручно влаштувавшись на дивані. Моя голова лежить на плечі хлопця, на моїй долоні він кінчиками пальців малює візерунки, а другою рукою обіймає мене за талію. Його очі напівзакриті, на губах блукає лінива усмішка, й виглядає він трохи сонним. Я думаю про те, чи відомо Філіпу про “особливості” внука. Данте почувається розслабленим в присутності діда, не ховає погляду, і щось підказує мені, що вони набагато більше схожі, чим я підозрюю.

 Філіп кладе перед нами чашки з чаєм та сідає навпроти. 

— Якщо чесно, я не очікував на ваш візит, — докірливим тоном промовляє він, дивлячись нам у вічі. — Було б добре, аби ви частіше з'являлися дома. 

— Ти ж розумієш, мені неприємно залишатися під одним дахом з Дейзі та Клементом, — зітхає хлопець. — Те, що вона влаштувала на терасі, виходить за межі дозволеного. Тітка Айві анітрохи не контролює її.  

— Я поговорю з ними. Якщо Дейзі та Клемент найближчим часом не одружаться, я наполягатиму, щоб вона переїхала. Звісно, вона тут виросла, ваші батьки дружили, але це не дає їй права зухвало поводитися в присутності твоєї дружини. Мені соромно за неї, Робін.

— Ви не повинні просити вибачення за неї. Просто дозвольте нам з Данте жити окремо. Принаймні, до їхнього одруження. 

— В нашій родині існує правило, якого я не можу порушити, навіть якщо захочу. — Кілька хвилин Філіп пильно розглядає мене й від його погляду мені стає лячно. Я без здогадки, про що він думає, але подумки запевняю себе, що не повинна його боятися. — Не знаю, які таємниці Данте тобі відкрив, та, схоже, він не говорив, як загинули його батьки. Мені прикро, що я це кажу, але тобі варто розуміти - я не хочу втратити ще і його. Тому вам доведеться частіше ночувати дома, щоб я не сердився на вас.

— В Робін проблеми, — Данте випростовується, складає руки на колінах, і я відчуваю, як напружується його тіло, варто Філіпу згадати про його батьків. Від розслабленої пози не залишається й сліду. Він хмурніє, роздратовано підтискаючи губи, а я ніяковію. Для мене він все ще не прочитана книга, зміст якої я бажаю пізнати всім серцем, та Данте не поспішає мені відкриватись, і, певною мірою, я розумію, чому. — Сьогодні ми заїжджали в офіс. Цей ідіот, що керує відділом проєктування, погрожував їй дисциплінарним комітетом. Ти щось чув про це?

— Думаю, проблема в цінних паперах, які Робін тобі передала. Генрі не може змиритися із втратою двадцяти відсотків акцій, тому намагається їх відвоювати будь-яким способом. Я не маю права втрутитися, бо у нас є сімейні зв'язки, й не важливо, що я очолюю компанію. Якщо я підтримаю вас, цілком можливо, що вони спробують вигнати мене з посади генерального директора й звинуватять в махінаціях, подібних до тих, в яких звинуватили Робін.

— Але ж наш шлюб законний і передача паперів теж відбулася законно. Якщо дисциплінарна комісія добросовісно розслідує цю справу, обвинувачення дурня Террі не підтвердяться. Проте, я не впевнена в їхній доброчесності. Що нам робити, мсьє Сорано?

— Для початку варто влаштувати офіційну церемонію,  щоб замовкла жовта преса. Без сумніву, хтось знав про пожежу й заздалегідь попередив журналістів, що ви там будете. Можливо, навіть стежив за вами.

Я переглядаюся з Данте, й неприємні здогадки зароджуються в моїй голові. 

— Зібрання комісії відбудеться з самого ранку. Хіба церемонія врятує ситуацію?

— Думаю, я зможу переконати їх зачекати один день. Хоган хоч і має підтримку твого батька, але його слово не грає вагомої ролі. Коли акціонери зрозуміють, що ти - частина нашої сім'ї, що ви кохаєте одне одного й це не був шлюб по розрахунку, вони відчепляться від тебе, Робін. Принаймні, спробувати ми маємо.

Мої щоки набувають кольору польових маків. Слова Філіпа бентежать мене, викликають сум'яття, тому я не наважуюся зустріти темно-зелений погляд Данте. Не хочу, щоб він зрозумів, який шквал емоцій вирує всередині мене. Достатньо його близькості, яка зносить мені дах зі швидкістю сонячного вітру. 

— Якщо ми все вирішили, то вже підемо, — хлопець встає з дивана, й ми з Філіпом дивимося на нього. — Скажи бабусі, щоб зайнялася організацією церемонії. В неї це найкраще виходить. Зі всім іншим Робін допоможе її подруга. Ні Айві, ні Дейзі, щоб не вмішувалися. Я їм не довіряю.

Він протягує мені руку, його стомлені очі зустрічаються з моїми, й серце на якусь мить завмирає в грудях. На його чуттєвих губах тремтить ніжна усмішка. 

— Ходімо, принцесо. Пора спати.

Я навіть не допиваю чай із хризантеми. Мені кортить якнайшвидше залишитися з ним наодинці, знову опинитися в його обіймах й відчути п'янкий смак його поцілунків. Я міцно стискаю його гарячу долоню, прощаюся з Філіпом, і ми виходимо в коридор. 

Час доволі пізній. В будинку панує тиша, світло не горить. Я почуваюся схвильованою, й нічого не можу з собою вдіяти. Здавалося б, я вже встигла звикнути до Данте, до нашої близькості, до тих почуттів, які він викликає в моєму серці. Але щоразу відчуваю себе як в той вечір, коли вперше зустріла його. Емоції настільки сильні, що переповнюють мене до країв й іноді я ледь збираюся із думками. Мене лякає той стан, в якому я можу опинитися, якщо втрачу його. Бо тільки поруч із ним я є собою, я живу і я щаслива. Він потрібен мені. Він моє все.