Розділ 21

Вся моя відвага зникає, як тільки я опиняюся разом з Данте в машині. Я не така смілива, як здаюся. Я втомлена, розбита, й не уявляю, що ми тільки що пережили. Це не можливо пояснити словами. Аби я не стояла поряд з ним, аби не дивилася на нього, я б нізащо не повірила в те, що сталося. Адже я не вперше бачила колір багрянцю, здатний перетворити весь світ на попіл. Але я гадала, що це гра моєї запаленої уяви. Хіба могло бути щось інше?

Пристебнувши ремінь безпеки, я наважуюся заглянути йому в вічі, проте не очікую побачити розгубленість, яку не раз переживала через напади безсоння. Його очі все ще не набули звичного зеленого кольору, але він повернувся до мене, я відчуваю це по тому, як він реагує на мою присутність.

 — Данте? — я нерішуче протягую руку й відгортаю з його нахмуреного чола неслухняні пасма волосся, після чого гладжу його по щоці.

— Принцесо? — він накриває мою долоню своєю, не зводячи з мене очей.

— Нічого не кажи. Поговоримо в дома. 

— Нам доведеться поїхати в сімейну садибу. Якщо хочеш, можемо поговорити зараз.

— Нам обов'язково туди їхати? 

— Ти в серйозній халепі, тому треба порадитися з дідом, що робити далі.

— Мої проблеми не настільки важливі, як твій стан.

— Зі мною все гаразд. Просто є речі, яких ти не знаєш.

— Але ти не готовий мені розказати.

— Я боюся, що стану огидним тобі.

— Ти помиляєшся. Я все ще сиджу біля тебе, торкаюся тебе, розмовляю з тобою. Я не боюся твоїх демонів, Данте. Я лише боюся втратити тебе. Зі всім іншим ми впораємося.

Я обіймаю його й він без вагань схиляє голову мені на плече. Я зариваюся пальцями в його м'яке волосся, вдихаю терпкий запах лимонів, і думаю про те, яким рідним став для мене Данте за той короткий період, що ми провели разом.    

— Я не хотів, щоб ти дізналася таким чином, — тихо каже він. 

— Якщо чесно, в мене давно були думки, я навіть порівнювала тебе з драконом. Не уявляю, як це можливо, та, вочевидь, мені доведеться звикнути.

Він випростовується з моїх обіймів, притуляє гарячі долоні до мого лиця й дивиться мені у вічі так пронизливо, наче заглядає в самісіньку душу. Його пальці ніжно гладять мої вуста. 

— Ми трохи відхилилися від курсу, але наш шлюб й надалі залишиться фальшивим, якщо ти цього бажаєш. Я не планував, що все буде по-справжньому, тому в тебе є шанс позбутися мене, поки не пізно. 

— Або?..

— Або зустрічаймося, принцесо. 

Моє серце ледь не виплигує з грудей. Від несподіванки я кілька хвилин витріщаюся на нього, відчуваючи, як всередині мене розростається приємне хвилювання, й не можу вимовити ні слова. Звісно, в мені поселилася надія, та я не очікувала, що Данте захоче бути зі мною. Його палкі поцілунки, обійми, слова… це не просто раптовий, швидкоплинний порив пристрасті чи фізичний потяг. Це чоловічий інтерес до мене, як до дівчини. Це небажання ділити мене з іншими. Сьогодні я побачила це в його очах. 

— Ти… серйозно? — я широко всміхаюся на всі тридцять два зуби, й мені байдуже, що виглядаю я, як дурненька. 

— Я ж говорив, що не зможу відпустити тебе.

— А я не хочу від тебе йти.

Данте цілує мене. Жадібно, солодко, нетерпляче. Я відгукуюся на його ласку вибухом відчуттів й дозволяю собі розчинитися в них повністю. Нам не потрібні слова. Без них зрозуміло, що я згодна. Мої руки опиняються під його сорочкою, я проводжу долонями по його гладкій, гарячій шкірі, торкаючись пальцями ідеальних кубиків на животі, і млосно зітхаю, коли він кусає мою нижню губу.  

— Давай не зараз, — врешті хриплим голосом промовляє він.

Я неохоче відриваюся від його губ, наші очі зустрічаються й на моїх щоках спалахує рум'янець, бо в його погляді я читаю п'янке, немов літня ніч, бажання. Воно обпікає мене до кінчиків пальців. Я тремчу в його руках, і ледь приходжу до тями після наших поцілунків. Мої мізки перетворюються в талу суміш. Я не в змозі думати.

— Треба їхати, — він пригладжує моє розтріпане волосся, цілуючи в чоло.

Я відповідаю йому кивком голови, повертаюся на своє місце й прикриваю очі, занадто схвильована і збуджена діями Данте. Мені варто розпитати його, чому він наполовину людина, а наполовину дракон, варто розібратися із вчинками батька та знайденою в його столі скринькою, з пожежею, з дурнем Террі, з дисциплінарним комітетом, а я замість цього втрачаю розум через близькість з Данте. Зі мною коїться зовсім не те, що б мало коїтися. Я дібралася до зеніту власних почуттів, і тепер, коли ми будемо зустрічатися по-справжньому, я зізнаюся хоча б собі, що закохалася в нього до безтями. Немає сенсу протистояти тому, що неминуче чекало на мене відтоді, як я зустріла Данте. Він полонив моє серце, заволодів душею, ввірвався в мій розум. Він перетворив мене на зовсім іншу людину. Не знаю, як це можливо, але поряд з ним я стала нормальною, щасливою, в мене наче виросли крила. Я забула про безсоння, про нервові зриви, про страх, що не полишав мене з дитинства. Він витягнув мене із прірви, врятував від самої себе. Не уявляю, як жила без нього, і як буду жити, якщо втрачу його. 

Ми повертаємося в сімейну садибу в надвечір'я, коли над верхівками дерев вже палахкотить жовтогарячий молодик, а над обрієм ледь жевріє сонячне сяйво. Я встигла задрімати, тому Данте будить мене коротким поцілунком в губи. Я відкриваю очі, дивлюся на нього й помічаю, що він втомлений. Зелена райдужка знову набуває мідного відтінку, зіниці звужуються, але він не відводить погляду. Він дозволяє мені побачити, дозволяє звикнути. Огорнутий вечірніми сутінками, Данте виглядає неймовірно вродливим.