Розділ 20

Ми з Данте покидаємо ліфт, тримаючись за руки. Я одягнена в його чорні джинси й темно-зелену сорочку, від мене пахне його одеколоном, половину обличчя ховають його протисонцеві окуляри. Він одягнений, як я, тільки замість джинсів на ньому чорні слакси. 

Я вкотре задивляюся на нього, вражена тим, наскільки він вродливий хлопець. Зелений колір підкреслює  незвичайний відтінок його очей, темне волосся неслухняними пасмами падає на його гладке чоло. Він спокусливо усміхається чуттєвими губами, демонструючи ямки на щоках, й від його усмішки всередині мене здіймаються метелики. Я уявляю, як дурень Террі розсердиться, коли побачить нас разом. Адже він не очікує, що я приїду з Данте. 

Люди в офісі безсоромно витріщаються на нас, не приховуючи своєї надмірної цікавості. Я не знаю, що саме вони чули про пожежу, проте, їх більше цікавлять наші з Данте стосунки. Біля компанії навіть зібрався натовп журналістів, й вони встигли наробити безліч знімків, поки ми пробиралися до входу. А ще Данте показав мені ранкові публікації. Перші сторінки видань майорять нашими фотографіями на тлі охопленої полум'ям галереї із гучними підписами: "Шлюб по розрахунку або головна причина одруження дочки Генрі Стаффорда, який нещодавно втратив компанію", "План Б по порятунку сімейного бізнесу: Робін Стаффорд неочікувано вийшла заміж за внука нового гендиректора Stafford Group", "Раптове одруження одного із найзавидніших наречених Бостона: як Робін Стаффорд вдалося одягнути обручку на безіменний палець".

— Нам доведеться влаштувати офіційну церемонію, інакше люди не перестануть злословити, — сказав він, коли ми сідали в його машину. — Мені шкода, що вони поливають тебе брудом, тому я хочу як найшвидше заткнути їм роти. Нехай весь світ зрозуміє, що ми одружилися не заради грошей чи компанії.

— Я очікувала цього, коли робила тобі пропозицію. Ти не зобов'язаний мені допомагати.

— Не забувай, що ми стали однією командою. До того ж мені починає подобатися наш шлюб. Ти, як той вітер змін, принцесо. Я вже звик до тебе. 

Його слова змушують моє серце битися швидше й ніяк не виходять з голови. Після минулої ночі я вже не сумніваюся, що в мене є шанс перетворити наші фіктивні стосунки на справжні. Мені весь час хочеться бути поряд з ним, відчувати його близькість, підтримувати його. Раніше мій світ був сірим та не цікавим, а потім все змінила випадкова зустріч в Хьюстоні. Я вісім років жила образами, які втілювала на папері, вісім років берегла в пам'яті лимонний запах його тіла й лимонний колір його очей. Чи можливо настільки захопитися людиною? До божевілля, мов навіжена, сп'яніти ним? Втратити контроль над власним розумом, щоб керуватися серцем? Я ж обіцяла собі тримати дистанцію, не закохуватися в нього, не зізнаватися йому в почуттях. Я обманула саму себе й не шкодую. Анітрохи. Данте потрібен мені, без нього я вже не я. 

Джесс чекає на нас біля дверей мого кабінету, нетерпляче міряючи кроками відстань в коридорі. Точніше, вона чекає на мене, й аж ніяк не розраховує зустріти Данте. Від здивування її тонкі брови повзуть на лоб, але вона швидко опановує себе і без сорому оглядає його з ніг до голови, потім переводить багатозначний погляд на мене.

— Ви створені бути разом, — каже вона. — Я говорила їй, щоб придивилася до тебе уважніше, Сорано. Такі хлопці, як ти, на дорозі не валяються, та Роббі не слухає. Надіюся, хоч якась клепка в її голові залишилася. Як то кажуть, куй залізо, поки воно гаряче.

Данте сміється, а я червонію. Його, схоже, забавляють слова Джесс, й він не проти підіграти їй. 

— Повір, я вже працюю над тим, щоб вона прислухалася до твоєї думки.

Він пригортає мене до себе і цілує в шию. Тіло реагує надто чуттєво. Мене мов би пробиває електричним струмом наскрізь. Я здригаюся в його руках, відчуваючи, як палає лице, й по тілу розноситься п'янкий жар задоволення.

— Зараз не час плутати мої думки, — шепочу йому на вухо. 

— Я знаю, принцесо, — його губи ніжно торкаються мого підборіддя, і я не можу стримати усмішку. Мені до нестями подобається те, що він робить, але нам доведеться зачекати до вечора, щоб продовжити. Ми не одні, всі витріщаються на нас, й це дратує мене. Наче у нас немає права бути разом, бути щасливими.

— Ходімо, — я заходжу до кабінету першою. В очі миттєво кидається безлад, влаштований дурнем Террі. Всі мої речі розкидані, теки з документами та ноутбук зникли. Біля столу валяється перевернуте відро для сміття, а з нього виглядає той жалюгідний букет ромашок, що Террі приніс мені ще тиждень назад. 

— Що взагалі сталося? — здивовано питаю подругу.

— Він нічого не пояснив мені, Роббі. Можливо, містер Сорано знає. Ви не сказали йому?

— Гадаю, він попередив би нас, — каже Данте, й він цілком правий. Тут не обійшлося без мого батька. Його підтримка окриляє дурня Террі, і той робить все, що заманеться, аби допекти мені. Навряд чи Філіп щось чув. Батько не стане попереджати його, а тим більше - відчитуватися перед ним. 

— Я зустрінуся з ним, а ти біжи до діда, — звертаюся до хлопця. — Надіюся, він нам допоможе.

— Ти ж розумієш, що я не відпущу тебе одну.

Наші очі зустрічаються. "Ти нікуди без мене не підеш", - говорить його погляд, й у мене виникає бажання заперечити йому. Достатньо того, що він привіз мене в офіс. Все інше я збираюся вирішити сама.

— Він нічого мені не зробить, — відмахуюся, — тобі не варто хвилюватися.