Розділ 18

— Принцесо, — карамельний голос Данте наполегливо пробирається до моєї свідомості, і я відчуваю тепло його долоні на своїй щоці. Мої повіки тремтять. Я пробую їх відкрити, бо мені кортить скоріше побачити його, щоб зрозуміти, що з ним все добре, але очі печуть від сліз, тому я ледве розрізняю контури його обличчя.

— Данте? — кличу його сиплим голосом. У відповідь він торкається пальцями мого чола, прибирає з нього пасма волосся й гладить мене по голові. Я намагаюся повернутися, щоб лягти зручніше, але гострий біль в нозі змушує завмерти в тій позі, в якій я прийшла до тями.

— Тобі не можна різко рухатися, — бурчить хлопець. — Лежи спокійно.

Я підношу руку до обличчя, витираю сльози й розліплюю запалені повіки. Данте зосереджено вивчає мене. Його обличчя схилено над моїм, і я усвідомлюю, що він досить довго сидить в незручній позі, чекаючи на моє пробудження. Моя голова лежить на його колінах, тіло – на страшенно м’якому дивані, й мені стає незручно, що через мене він не зміг відпочити. 

— З тобою нічого не трапилося? — питаю я, зустрічаючи його темно-зелені очі. Данте виглядає виснаженим та втомленим, хоча встиг перевдягнутися. Його вологе волосся спокусливо падає на лоб, м’яко торкаючись скронь, а тіло пахне милом і гелем після гоління. Я дивлюся на нього й розумію, що вже звикла проводити час разом з ним. Та чи добре це, поки не знаю. 

— Ти маєш турбуватися про себе, Робін, — каже він. — Я б не пробачив собі, розумієш? 

— Ти ні в чому не винний. Ми обоє не здогадувалися, що там влаштована пастка. Якщо чиясь вина є, то тільки моя. Я вплутала тебе в неприємності, й тепер шкодую, бо витівка з фіктивним шлюбом – помилка. Я ризикувала твоїм життям, хоча не маю на це права.  

— Не говори дурниць. Я міг тебе втратити, тому більше ніякого вибору між тобою й іншими, гаразд?

— А я – тебе. Вибач мені, добре?

Він ніжно гладить кісточками пальців мою щоку, поступово спускаючись до підборіддя, й ледь торкається великим пальцем нижньої губи. В мене перехоплює подих. Я насолоджуюся теплом його погляду, відчуваючи, як голосно стукає моє серце.

— Ти вивихнула ногу, тож пару днів не зможеш нормально пересуватися. Я купив знеболювальне і мазь, щоб зменшити біль.

— Ну, це ще не найгірший хепі-енд цього божевільного дня. Якось переживу, — зітхаю я. — Допоможеш мені сісти? 

Він обережно відсувається, встає з дивана й нахиляється до мене, щоб обійняти. Я обвиваю руками його плечі, пригортаюся до нього і вдихаю свіжий запах лимонів. Боже, як смачно він пахне! Як сильно я скучила за його запахом та обіймами, за його голосом та усмішкою. Як сильно я скучила за ним! Не можу повірити, що могла втратити його! Хіба я витримаю це? Хіба зможу без нього? Моє серце розірветься в ту ж мить, а життя перетвориться в вічний хаос. Адже, Данте – моє все. 

Хлопець тримає мене за талію. Я підводжусь, зрушую ноги на підлогу й сідаю, проте вибиратися з його обіймів не поспішаю. Він теж сідає. Його долоні рухаються вздовж моєї спини та ніжно гладять мене. Я задоволено посміхаюся.  Мені так подобається обійматися з ним й бути поруч, що я готова провести в його обіймах все життя.

— Принцесо, ти мене задушиш, — сміється він.

— Ти навіть не уявляєш, як я скучила за тобою, — зізнаюся я. Наші очі миттєво зустрічаються, й моє серце пропускає удар. Потім другий, третій, четвертий. Я гублюся в безодні лимонного листя, забуваю, що маю дихати. Моє тіло тремтить від хвилювання, і я нічого не можу з собою вдіяти. 

Данте ніжно торкається мого чола, заправляє волосся за вухо, а потім гладить теплою долонею щоку. Я дивлюся на чуттєвий вигин його повних губ, відчуваючи, як у мені просинається наполегливе бажання поцілувати його. Мене ніби пробиває електричним струмом наскрізь й тягне до нього, як стрілку компаса до північного полюса. Та я не знаю, як він відреагує. Тому мені доводиться прибрати руки з його плечей й відсторонитися, доки я не накоїла дурниць.

— Мені треба помитися, — я дивлюся на простору чорну футболку, що на мені, й пригадую, як зняла свою, щоб прикрити обличчя від диму. Зрозуміло, що це він врятував мене, привіз сюди, перевдягнув. Мені стає незручно. Він бачив мене в ліфчику. Хоча це – ніщо, порівняно з жахливими фото дурня Террі, але мені все одно соромно. Я переводжу погляд на  кімнату, проте він помічає моє сум'яття, я впевнена.

Ми сидимо на дивані в вітальні, а за нашими спинами відкривається чудовий краєвид на нічне місто з панорамного вікна. Кімната велика та простора, оформлена в стилі лофт із поєднанням мінімалізму, в теплих бежево-коричневих тонах. Цікаво, куди він мене привіз? Кому належить ця квартира?

— Приготувати тобі ванну? — запитує Данте.

— Я сама впораюсь.

— Впевнена?

— Так.

Мені ніяково просити його про допомогу. Я завдала йому чимало клопоту. З горем навпіл я підводжуся, наступаючи на здорову ногу, й намагаюся втримати рівновагу на одній нозі, що в мене взагалі не виходить. Він спритно схоплюється з дивана й ловить мене, я знову опиняюся в його затишних обіймах, міцно притиснута до його підтягнутого тіла.

— Здається, одній тобі не впоратися, — зауважує він.

— Звучить не дуже.

— Чому ж? Я весь у твоєму розпорядженні, ти можеш скористатися цим.