Розділ 17

Світанок застає нас з Данте на шляху з поліцейської дільниці до моєї квартири-студії. Божевільна ніч перетворюється в божевільний ранок, й мені здається, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Я почуваюся пригніченою і розбитою. Мозок вибухає від подій, які раптово навалюються на мене свинцевою важкістю, перед очима все ще палахкотять жовтогарячі язики полум'я. Батько руйнує все, що я цінувала, зухвало відбирає єдині нагадування про матір, яку я до ладу не знала, й мене роз’їдає розпач. До біса, що на паперах я його дочка! Галереї більше немає. Вона згоріла вщент. Пожежники запізнилися, бо їм повідомили, коли більша частина будівлі вже була поглинута вогнем, через те вони мало що встигли зробити, хоча намагалися. До поліції теж зателефонували пізно. Вони не встигли вчасно зреагувати. 

Коли ми з Данте дісталися до  галереї, там уже зібралося безліч народу, а пожежники та поліцейські працювали на повну силу. Це було страшне видовище. Я ніколи раніше не бачила такого величезного спалаху вогню. Він здіймався на тлі глибокої ночі різнобарвною загравою й здавався чимось не реальним, не справжнім. Аби не Данте, котрий міцно тримав мене в своїх обіймах, я б точно зірвалася з місця й побігла туди. Я не могла просто стояти, спостерігаючи, як всім моїм мріям, як частинці моєї мами приходить кінець.

 В поліцейській дільниці до мене подзвонила сусідка. Вона сказала, що хтось розбив вікно в моїй квартирі й, можливо, вдерся всередину, бо вона бачила, як по квартирі мерехтіло синювате світло ліхтарика. Ця новина звалилася на мене, як сніг на голову. Після побачених фотографій в спальні дурня Террі та галереї, що палає, я не чекала ще однієї неприємності за одну ніч. Та вони посипалися на мене градом, наче я ступила в зону невдачі, тому на випадковий збіг обставин сподіватися не варто. Перелякана, я вискочила на вулицю, де мене чекав Данте, й ми помчалися на всій швидкості до мене додому. Я боялася, що батькові недостатньо галереї, що він збирається знищити все, що належить мені, щоб помститися за акції та шлюб з Данте. Я не сумнівалася, що підпал – його рук справа. Але я не сказала цього детективам. Нехай розслідують, як хочуть, а з батьком я розберуся самотужки.

— Ти як? Тримаєшся? — Запитує хлопець, коли ми вибираємося з машини. Він ловить мене за зап'ясток й змушує зупинитися, хоча я згоряю від нетерпіння, поспішаючи до квартири.

— Більш-менш, — коротко відповідаю йому, не бажаючи розвивати тему. Принаймні, зараз, коли нас чекає ще один «сюрприз». До того ж Данте виглядає виснаженим. Це так сильно впадає в вічі, що мені стає соромно. Я незручно переводжу погляд на його тонкі пальці, зімкнуті навколо мого зап'ястка. Через мене він половину ночі провів за кермом, я знову позбавила його сну та втягнула в свої проблеми. Ходяча неприємність, що звалилася на його голову, ось хто я, й мені, дійсно, шкода.

— Ти можеш зачекати на мене в машині. Тобі не обов'язково йти зі мною.

— Гадаєш, я відпущу тебе одну?

— Ти ось-ось звалишся з ніг. Мені не подобається, як ти виглядаєш.

— Не такий привабливий, як завжди? — він усміхається тією самою усмішкою, від якої в животі з’являються метелики, й мої скроні спалахують гарячим рум'янцем.

— Я серйозно. Ти втомився, Данте.

— Ти теж втомилася, принцесо. Розберемося з цією проблемою, а потім я відвезу тебе до місця, де ми обоє зможемо добре відпочити. Пішли.

Він переплітає наші пальці, міцно стискаючи мою руку, ми разом йдемо до моєї квартири. Двері виявляються не замкненими. Замок зламаний, й вони відчинені навстіж. Хто хоче, нехай заходить. Дідько. Я нервово переглядаюся з Данте. Ми ще не ввійшли всередину, та я вже здогадуюсь, що там все перевернуто в верх дном. Не важливо, хто це зробив. Підпал та злом були заздалегідь сплановані, щоб поставити мене на місце. Щоб показати, що я – жалюгідна сошка, якій не дозволено йти проти волі батька. Що він забере в мене абсолютно все, якщо я спробую опиратися йому.

Я переступаю поріг квартири й перше, що зауважую – відсутність моїх картин. Все, що я готувала до виставки, зникло. Мольберти валяються перевернутими на підлозі. Книги, полотна та стопки чистого паперу розкидані, шухляди в столі вийняті, а їх вміст висипаний прямо посеред кімнати.

— Збожеволіти, — я дивлюся на розбите вікно, потім на купу скляних уламків, й мене охоплює гнів. — Батько справді вирішив воювати зі мною брудними методами.

— Думаєш, це він зробив? — Данте підходить до столу, бере до рук настільну лампу. Як не дивно, та вона – єдина річ, що стоїть на своєму місці, хоча все розкидано, навіть посуд і речі, які я не забрала з собою. — І, що то за запах? Ти відчуваєш?

Через потрясіння я взагалі не звертаю уваги, чим смердить у квартирі. Запах слабкий, тож до мене не одразу доходить, що то газ. Розбите вікно пропускає всередину свіже повітря, тому різкий запах слабшає й майже не помітний. Мені спадає на думку, що вікно розбили саме для цього. Якби не Данте, я не помітила б. У квартирі безлад, картини зникли, а мій організм за ніч отримав потрійну дозу кортизолу. В стані шоку я не здатна розсудливо міркувати й швидко реагувати на те, що відбувається. Той, хто вдерся у квартиру, саме на це розраховував. Спочатку вибити землю з-під моїх ніг, щоб приспати пильність, а потім заманити в пастку, яка може коштувати мені власного життя. Адже, якщо закинути у квартиру запалений сірник, ми з Данте злетимо в повітря разом з квартирою. Не може бути! 

Від раптового здогаду моє тіло крижаніє від жаху. Мені начхати, що трапиться зі мною, але якщо щось трапиться з хлопцем, моє серце розірветься на частини, я не зможу навіть існувати у світі, де його немає.