Розділ 16

Опинитися в будинку, в якому я народилася та виросла через багато років – незвично й дивно одночасно. Я почуваюся незатишно від спогадів, що нахлинули, варто мені переступити поріг, але переконую себе, що все давно минуло, мені нічого боятися.

Ми з Данте підіймаємось на другий поверх. Навколо панують сутінки та повна тиша, тому мені стає лячно від гнітючої атмосфери будинку. Я без поняття, чи вдома прислуга, чи батько відпустив всіх на вихідні, через те я не наважуюсь включити ліхтарик в коридорі. Ми йдемо напомацки. Я веду нас до батьківського кабінету, де знайшли мертвою мою маму. З кожним кроком моє серце б'ється швидше. Я нервуюся від того, що знову переживу кожну мить тієї страшної ночі, але я маю це зробити. Мені важливо розібратися в усьому, що сталося. Батько все одно нічого не пояснить, тільки натякатиме та стверджуватиме, яка я погана дочка.

На щастя, двері до кабінету не зачинені. Я вмикаю настільну лампу, оглядаюся на всі боки й усвідомлюю, що за час моєї відсутності нічого не змінилося. Це дивує мене. Батько все життя займається проєктування та дизайном будинків, він сколотив на цьому великі гроші, навіть створив марку, але жодного разу не доторкнувся до свого будинку. Хіба в нього не виникало бажання все оновити? Позбавитися від того, що нагадує про маму? Він же знищив всі її речі. Чому тоді не зачепив кабінет?

Я проводжу пальцями по дерев'яній стільниці його робочого столу. В деяких місцях все ще видно почорнілі від часу плями крові. Під килимом теж є пляма. Я не бачу її, але виразно пам'ятаю. Кров неможливо відмити.

— Роббі, — Данте зненацька торкається мого плеча, через що я здригаюся. Спогади накочують на мене свинцевою важкістю, та я забороняю собі піддаватися почуттям. Не зараз. В мене немає на це часу.

— Вона лежала тут, — пошепки вимовляю я, показуючи йому на стіл. — Мені було п'ять років, тож я майже не пам'ятаю її, але у свідомості назавжди закарбувалася та ніч, коли я знайшла її.

— Мені шкода, — він злегка стискає моє плече, я киваю йому в відповідь.

— Я огляну батьків стіл, а ти глянь у шафі та на полицях. Якщо знайдеш щось дивне, скажи мені.

Я обходжу стіл, відсуваю крісло й опускаюся навколішки біля шухляд. Я навіть не розумію до пуття, що саме шукаю. Батько досить педантично ставиться до справ, не любить безладу на столі, тому всі документи зберігає або в шухлядах столу, або в сейфі. Він живе один, через те в нього немає звички закривати все на ключі, й це грає мені на руку. Я квапливо оглядаю кожну шухляду, але крім офісних документів, звітів та креслень, там нічого цікавого немає. Невже я даремно підозрюю його? Що, якщо я помиляюся і йому нема чого приховувати від мене?

Я простягаю руку під стіл, проводжу долонею по гладкій дерев'яній поверхні й намацую дошку, що ледь виступає.

— Я знайшла схованку, — кажу хлопцеві, намагаючись обома долонями висунути її. Вона піддається не відразу, мені доводиться додати зусиль, щоб зрушити її з місця.

— Я теж дещо знайшов, — Данте повертається до мене, показуючи величезний згорток. — На мою думку, це залишки полотен, що вціліли. Не впевнений, чи вони підлягають відновленню, але вдома ми зможемо вивчити їх.

Я нервово ковтаю слину. Полотна можуть виявитися тими картинами мами, про які говорив дурень Террі. Я ніколи не бачила її робіт. Мені дісталися лише начерки з її щоденника, та вони, як крапля в морі, у порівнянні зі справжніми картинами, виконаними олійними фарбами. Звісно, є ще галерея, проте там не висить жодної її роботи. Батько заздалегідь про все подбав.

Зі схованки на підлогу з гуркотом падає скринька. Ми з Данте на мить завмираємо від цього звуку, що порушує мертву тишу дому. Я вимикаю лампу й одними губами шепочу: «Пробач». Він ствердно киває головою. Кілька хвилин ми чекаємо, що в кабінет хтось ввірветься і нас піймають, проте ніхто не приходить. Я повертаю на місце дошку, забираю скриньку  й підіймаюсь на ноги.

— Треба забиратися звідси, — звертаюся до хлопця. — Але спершу зайдемо до моєї кімнати. Я не була там відтоді, як втекла від батька.

Ми виходимо з кабінету в темний коридор. Я нервую, бо знову переступлю поріг кімнати, яка завжди здавалася мені кліткою, хоча двері ніколи не зачинялися. Я пам'ятаю, як по її кутках ховалися тіні. Батько мені не вірив, але я бачила їх. Вони лякали мене, я ненавиділа залишатися вночі одна. Це був дитячий страх, що став причиною нічних кошмарів. 

Чи то на щастя, чи ні, та кімната виявляється замкненою. Данте питливо дивиться на мене, у відповідь я знизую плечима, здивована не менше за нього. В мене немає потрібних ключів. Двері завжди були відчинені навстіж, я ніколи не задумувалася про ключі. Схоже, батьку є що приховувати. От тільки дивно, чому він не обрав власний кабінет? 

— Зробимо це іншим разом, — врешті, хлопець бере мене за руку й відводить в сторону. — Якщо ти зараз зламаєш клямку, твій батько зрозуміє, що ми приходили.

— Гаразд.

Ми виходимо на двір через кухню. Я міцно стискаю його долоню, щоб не спіткнутися в темряві. Тепле нічне повітря огортає нас, я відчуваю полегшення від того, що опинилася за межами будинку. Це була божевільна ідея. Батько міг повернутися будь-якої миті. Як би ми тоді виправдали себе? Мені все одно, я не вперше лаюся з ним, та підставляти Данте було не обачно з моєї сторони.

— Вибач, що змусила тебе піти зі мною, — звертаюсь до нього, коли ми сідаємо в машину, залишену за квартал від будинку.