Розділ 15

Назад машину веду вже я. Данте виглядає сонним, його повіки злипаються, хоча він намагається не заснути, навіть жартує зі мною. Але я не дозволяю йому сісти за кермо. Натомість у мене є можливість милуватися його вродливим, розслабленим обличчям та глузливою усмішкою, що викликає тремтіння в кожній клітині мого тіла. Він приголомшливо усміхається. Я вкотре думаю, що здатна дивитися на нього цілу вічність, а потім ще цілу вічність – малювати його.

Це була чудова ніч. Я ніколи ще не почувала себе настільки безтурботно поряд з іншою людиною, як після тих кількох годин, коли ми з Данте обіймалися й довіряли одне одному свої таємниці. Я без здогадки, що відчував він, зате я встигла пережити весь калейдоскоп емоцій, поки він торкався мене й дивився так, ніби ось-ось поцілує. Напевно, саме так і виникає кохання. Зароджується із, здавалося, незначних деталей, які перетворюються на щось набагато більше, ніж звичайна буденність. Людина стає твоїм Всесвітом, а без неї він розбивається на крихти, ніби його й не було. Я не хотіла, щоб Данте перетворився на мій Всесвіт. Втратити його – все одно, що більше не існувати. Я розумію, що не витримаю цього.

Зупинивши машину біля фонтану, я повертаюся до хлопця, торкаюся кінчиками пальців його чола й відгортаю вбік сплутане волосся. Чутливі губи сонливо тремтять в усмішці, та він не поспішає відкривати очі.

— Ми приїхали? — пошепки запитує мене.

— Авжеж. 

— Шкода. Мені сподобалося дивитися на зірки разом з тобою, принцесо. Обіймати тебе й бачити тебе в моїй одежі. Ми з тобою, як справжні молодята.

— Тобі потрібно виспатися. Ти втомлений і говориш нісенітниці, — рум'янець заливає моє обличчя. Я квапливо відстібаю ремінець безпеки, торкаю дверцята та збираюся виходити з машини, але він ловить мене за зап'ясток й зупиняє. 

 — Ти наче не така, як зранку, — його зелені очі питливо мружаться, оглядаючи мене зі всіх сторін.

— Ти теж не такий.

— Що це означає? Камінець в мою городину?

— Приємний камінець, якщо тебе це хвилює.

Данте випростовується, проте руку мою не відпускає. Я дивлюся на його тонкі пальці, зімкнуті навколо мого зап'ястка, й у голові виникають спогади про його дотики. Щоки палають. Я відчуваю, як полум'я спалахує в усім тілі, й ховаю від хлопця зніяковілий погляд. 

— Ти можеш провести кілька годин в робочому кабінеті, якщо не бажаєш спробувати заснути, — каже він, — або залишитися в спальні й там малювати. Я сплю міцно, тому заважати мені не будеш.

— Якщо тебе влаштовує, то я залишуся в робочому кабінеті.

— Гаразд. Тільки обіцяй, що будеш обережною, а якщо щось станеться, розбудиш мене. І ніяких дурнів Террі чи Клементів, окей?

— Окей.

Він відпускає мою руку й ми разом покидаємо машину. Я планую зустрітися з Джесс та все їй пояснити, а потім малювати Данте. Я навіть намагаюся не думати ні про батька, ні про Клемента й Дейзі, ні про те, що сталося в саду. В мене не має бажання псувати цей ранок. Тільки не після того, як ми з Данте милувалися вранішнім сонцем на світанку. Але варто нам увійти до будинку, як мої бажання розбиваються на друзки. Перший, кого ми зустрічаємо – це мій розлючений батько. Він чекає на нас в холі. Його руки схрещені на грудях, зуби зціплені, а очі палають розпачем. 

— Нарешті повернулася, — презирливо кидає він, навіть не дивлячись мені у вічі. Добре, що поряд стоїть Данте. Його рука знаходить мою, й хлопець притискає мене до себе, за що я безмежно вдячна йому. Ми не просто граємо закохану пару, він дійсно мене підтримує. 

— Тобі навіть не цікаво, що зі мною трапилося, чи не так? — запитую батька. — Тебе хвилюють тільки власні амбіції.

— Хто тобі взагалі дозволяв!? Яке ти мала право чинити, як тобі забажається? Я ж попереджав тебе, Робін! 

Він стискає руки в кулаки, його лице багряніє від люті. Поглядом він готовий спопелити мене, втоптати в землю, та я не боюся його. Мені не п'ять, коли від страху я ховалася під власним ліжком. Мені не п'ятнадцять, коли ще можна запроторити мене в лікарню для психічно хворих. Я більше не належу йому. Він більше не може керувати мною. Я не Робін Стаффорд, його недолуга дочка. Я Робін Сорано, невістка його головного противника. Тепер як хоче, так і виплутується з того, що сам собі напридумував. Я в його брудні ігри більше не граю.

— Ти все гадав, що я погоджуся на шлюб з негідником, якого ти так обожнюєш, й буду все життя мовчки терпіти? Ти помилився, тату. Якщо тобі настільки пече, тоді всинови його, я не проти. Все ж ліпше бачити тебе вдоволеним, чим засмученим.

— Поглянь, як ти розмовляєш зі мною, невдячне дівчисько! Я бажав тобі тільки добра! А ти що зробила? Побігла до якогось французького сопляка, щоб насолити мені!

— Він мій чоловік, й у нього є ім'я, — я підіймаю наші з Данте переплетені руки, щоб показати батьку одинакові обручки на наших безіменних пальцях. — Я розумію, ти все життя переймався тільки компанією. Тобі було начхати на мене і мої проблеми, ти звик отримувати те, що забажаєш, за будь-яку ціну. Але я вкотре розчарую тебе, тату. Ти не можеш називати мого чоловіка як тобі заманеться. Хоча б тому, що двадцять відсотків акцій, які належали мені й утримували тебе в сімейному бізнесі, я передала йому. Віднині, ти залишився ні з чим.