Розділ 10

Коли ми з Данте заходимо у вітальню, де, на мій подив, зібралися всі мешканці цього розкішного будинку, він бере мене за руку й наші пальці переплітаються. Я відчуваю тепло його долоні на своїй, відчуваю, як він заспокійливо гладить кінчиками пальців кісточки на моїй руці, і від цього, здавалося б, звичайного нехитрого жесту я розумію, що моє місце поряд з ним. Що саме так і має бути. Що все це настільки правильно й природно, як настання світанку зі сходом сонця, чи сніг у грудні.

Ми домовилися з Данте, що у мене жахлива алергія на пилюку, тому очі сльозяться, а через те, що в них лопають судини, вони настільки червоні, що неможливо розгледіти справжній колір райдужної оболонки. Це на випадок, якщо хтось із його сім'ї запитає. На щастя, у вітальні горять лише свічки у старовинних канделябрах, світло м'яке, не яскраве, мені не потрібно постійно жмуритися. Я просто гратиму роль звичайної людини, поки ми не підемо. Знайомство, сподіваюся, не затягнеться.

― Я думав, ти не приїдеш, ― Філіп відкладає газету убік та здивовано дивиться на нас обох. Він сидить в кріслі, в домашньому одязі, й мені незвично бачити його не в ролі нового гендиректора Stafford Group. Біля нього, в іншому кріслі сидить мініатюрна жінка зі сріблястим волоссям, її вугільні очі під тонкими, витонченими бровами пропалюють мене наскрізь. Це його бабуся, здогадуюся я. В неї немає зовнішньої подібності з Данте. Ні з молодими людьми, які обтискаються на м'якому дивані, ні з жінкою, котра стоїть біля вікна. У повітрі бренить напруга, я навіть відчуваю, як від неї поколює шкіру. Пальці Данте міцніше стискають мої, я інтуїтивно присуваюсь до нього ближче, краєм очей спостерігаючи за виразом його обличчя. Він хмуриться, у його погляді відбивається роздратування, але на губах я помічаю безтурботну усмішку й мене вражає те, наскільки вміло він володіє своїми почуттями.

― Я затримався, бо з'явилися невідкладні справи.

― Нічого ж не сталося?

― Ні.

― Я бачу, ти привіз гостю, ― Філіп підводиться й підходить до нас. ― Не знав, що ви з Робін знайомі близько. Ласкаво просимо, mademoiselle.

Він уважно дивиться на наші зімкнуті руки. Я мимоволі червонію. За весь час я жодного разу не думала про те, як постану перед Філіпом Сорано у ролі його новоспеченої невістки. Нехай решта в кімнаті не знає, хто я така, але для Філіпа це, напевно, стане не меншим потрясінням, ніж для мого батька.

― Робін приїхала не як гостя, ― спокійно вимовляє Данте. ― Вона моя дружина. Я привіз її, щоб познайомити з вами.

Філіп здивований, я помічаю це по його очах. Проте він швидко бере себе в руки й щиро посміхається нам. Потім міцно обіймає внука. Данте випускає мою руку, теж обіймає його у відповідь.

― Я гадав, що не доживу до цього дня, ― зітхає старий, відсторонившись, й переводить погляд на мене. ― Несподівано, звичайно, що це ви, дорогенька, але ласкаво просимо до нашої родини.

Він обіймає мене. Я розгублено дивлюсь на Данте, здивована тим, як просто його дід прийняв мене. Невже він радий, що онук нарешті одружився, і йому байдуже, що я – дочка Генрі Стаффорда?

Філіп бере мене під руку, підводить до решти. Данте стає поряд, знову знаходить мою долоню й переплітає наші пальці. Молоді люди на дивані більше не обтискаються. Дівчина настільки вражена новиною, що в її величезних фіалкових очах мерехтять непрохані сльози. Але вона не щаслива, це не сльози щастя. Вона засмучена. Не знаю чому, та мені це дошкуляє.

Вона дуже красива, жіночна й тендітна, як квітка, що ще не встигла розпуститися. Тому нагадує дріаду – німфу лісів та дерев. Я не люблю німф. Вони прекрасні зовні, але підступні зсередини. Від таких можна очікувати чого завгодно.

Її супутник, високий світловолосий хлопець із такими ж зеленими очима, як у Данте, тільки на пару відтінків світліше, теж не викликає у мене симпатії. У нього фальшива посмішка, він безцеремонно оглядає мене з ніг до голови, немов якусь річ. Я навмисне уникаю його зухвалого погляду, не хочу, щоб він зрозумів, що зі мною відбувається.

― Серена, діти, ― урочисто звертається до них Філіп, ― познайомтеся з Робін Стаффорд, дружиною Данте. Робін, Серена – моя дружина, бабуся Данте та Клемента, його двоюрідного брата. Дівчина поряд з ним – його наречена Дейзі. А ця серйозна красуня – моя дочка Айві, мама Клемента.

― Мені дуже приємно, ― я посміхаюся, хоча очевидно, що я не подобаюся їм. Дейзі дивиться на мене вороже, наче я образила її, Айві насторожено вивчає мене, а Серена свердлить вугільними очима, ніби наміряється просвердлити в мені дірку.

― Як, дружиною? ― обурюється вона. ― Не можу повірити, що ти одружився, навіть не попередивши нас.

― А мав? ― Данте байдуже знизує плечима, даючи зрозуміти, що він не зобов'язаний перед кожним звітувати. ― Моє особисте життя не стосується навіть тебе, бабусю. Я одружився з дівчиною, яку люблю, й мені не важливо, що вона дочка Генрі Стаффорда. Для нас це не грає ролі. Наші стосунки не мають нічого спільного із сімейним бізнесом.

Він навіть не уявляє, як діють його слова на мене. Дурне серце радісно підстрибує в грудях, хоча розум твердить, що все це не правда, що це тільки гра. Я зустрічаюся з його очима, ніжно посміхаюся йому, і Данте несподівано обіймає мене за талію, присуваючи до себе.

― Я хочу, щоб ви поважали її, як будь-якого з членів цієї родини. Я не прошу прийняти її та любити, як рідну дочку чи сестру, але якщо хтось із вас образить її, завдасть їй шкоди, він образить мене, завдасть шкоди мені. Вона моя дружина, запам'ятайте це.