Розділ 9

Мабуть, я збожеволіла. Мені не варто було цього робити. Тепер я застряла в цьому по самі вуха.

Я повертаюся до Данте, дивлюся на його зосереджене обличчя, обрамлене темно-каштановим волоссям, потім дивлюся на посвідчення про шлюб, що лежить на моїх колінах. Мені важко віриться, що десять хвилин тому ми стали чоловіком і дружиною. На безіменному пальці я відчуваю холод обручки. Вона незвичайна, зроблена з білого золота, з діамантовим знаком нескінченності та вигравіюваним написом усередині. Дуже красива. Я не питаю, звідки вона, але здогадуюсь, що він купував її вочевидь не вчора. У нього така сама.

Якийсь час я спостерігаю за Данте. У голові крутиться безліч питань, які я зобов'язана з ним обговорити до того, як переступлю поріг їхньої родинної садиби. Дещо бентежить мене. Я маю запитати, але не знаю, з чого почати.

Ми їдемо до мене додому. Сонце сідає за обрій, теплий вечірній сутінок м'яко огортає жваве місто. Мимо проносяться будинки, яскраві неонові вивіски закладів, люди. Я відчуваю себе стомленою та виснаженою серед цієї суєти. Мені хочеться відпочити. Сховатись у порожній кімнаті й ні з ким не розмовляти. Можливо, я знайшла б спокій за малюванням, але рука все ще болить, я не можу її напружувати.

Знявши окуляри, я заплющу очі, щоб не жмуритися від денного світла, ледь чутно зітхаю. Данте, схоже, чує моє зітхання. Я миттєво відчуваю на собі його пильний погляд.

― Виглядаєш не дуже, принцесо, ― зауважує він.

Це так дивно, що він називає мене принцесою. Він не має жодної причини, ми навіть не друзі. Але коли він так каже, моє серце починає битися швидше. У нього гарний голос, низький і глибокий, з ледве відчутним французьким акцентом, він нагадує мені солодку карамель. Я мимоволі посміхаюся від цієї думки й щоки зрадливо червоніють.

― Ми повинні поговорити, ― кажу я.

― Тебе щось турбує?

― Якщо чесно, багато всього. Тобі треба знати деякі речі про мене. І... ми не обговорили... е-е-е... як поводитимемося на людях.

― Тоді давай, поговоримо. Я тебе уважно слухаю.

― Мого батька та дурня Террі треба буде переконати в правдивості нашого шлюбу. Твоєму діду, гадаю, не буде до нас справи, але мій батько так просто не відчепиться. Йому начхати на мене, але на мої акції – ні. Це дуже багато, Данте, і, по суті, тепер наша сім'я не має жодного відношення до бізнесу. У батька не лишилося нічого.

― Свідоцтва про шлюб йому не вистачить?

― Ні. Приготуйся до того, що він почне за нами стежити. Тому на людях нам доведеться... е-м... кілька разів поцілуватися. Ну, і обійматися також.

― Ти проти?

Я різко розплющую очі, забувши, що він їх побачить, й зустрічаюся з його зеленим глузливим поглядом. Серце завмирає, мені здається, що ми цілу вічність дивимось один на одного. Потім він з’їжджає з дороги, зупиняє машину та повертається до мене.

― Що з твоїми очима, принцесо? ― м'яко питає він. Ні осуду, ні жаху, ні огиди. Нічого з того, що я очікувала побачити чи почути. Його реакція дуже нормальна, хоча в голосі я чую нотки занепокоєння, і це викликає в мені змішані почуття.

― Все через безсоння, ― пояснюю я. ― Коли довгий час я проводжу без сну, колір райдужної оболонки змінюється і я стаю чутливою до денного світла. Лікарі кажуть, я можу втратити зір, якщо не буду обережна. Тому я не знімаю протисонцеві окуляри, а у моєму кабінеті завжди темно.

― Якщо ти довго не спиш, райдужка поступово набуває червоного кольору? Таке взагалі можливе?

― Як бачиш.

Мить Данте мовчить. За виразом його обличчя я розумію, що він розгублений й підбирає правильні слова, через що я щиро шкодую, що втягнула його у свої проблеми.

― Скільки днів ти не спала?

― Три.

― Але чому? Адже є снодійне.

― Воно не допомагає. Навіть якщо я вип'ю всю баночку, я все одно не засну.

― Дідько. Я не уявляю, як ти досі тримаєшся на ногах.

Він стомлено проводить рукою по чолі, запускає пальці у волосся і куйовдить його. У мене виникає сильне бажання зробити так само. Тільки з його волоссям. Я ніяковію й відвертаюсь до вікна.

― Безсоння почалося ще в дитинстві. Я погано пам'ятаю це, але за словами тата, я завжди доставляла батькам проблеми, тому що не хотіла спати, тому тинялася одна по темному будинку до світанку. Я могла забрести куди завгодно, і часто завдавала собі шкоди. На тілі навіть залишилися шрами. Потім померла мама. Я знайшла її вбитою в кабінеті батька. Мені було страшно. Я постійно кликала його. Мені здавалося, що в моїй кімнаті хтось є, тому я ховалась під ліжком до ранку. Вже тоді в моїй голові почали виникати постаті, вони були настільки живими й наполегливими, що я почала малювати їх, щоб позбутися їх. Малювання приносило полегшення. Коли я вихлюпувала на папір всі свої емоції й нічого не залишалося, я могла заснути. Батько кілька разів влаштовував мене в дорогі клініки, але його, швидше, турбувало те, що він не знав, що зі мною робити, ніж мій психічний стан.

― Лікарі змогли поставити тобі діагноз?

― Ніхто до ладу не пояснив, що зі мною відбувається. Можливо, проблема криється в дитячій травмі, але я не хочу, щоб сторонні люди копалися в моїй голові. Я багато років вдаю, що зі мною все гаразд, і в мене добре виходить. Я живу одна, друзів особливо немає, рідко виходжу на люди, тож нікому не спадає на думку, яка насправді спадкоємиця Генрі Стаффорда. Щоправда, Террі дещо підозрює, але тепер я можу не боятися його.