Розділ 7

Промені після полуденного сонця насилу пробиваються у просторе приміщення галереї крізь щільні темні штори. Я сиджу за столом в робочому кабінеті, й нервово поглядаю на годинник, роздумуючи, чи прийде Данте, чи ні. Після безсонної ночі яскраве денне світло сліпить очі, я чутлива до нього настільки, що навіть у приміщенні не знімаю протисонцеві окуляри.

Засмикнувши вікно шторами, я все одно відчуваю напругу. Голова розколюється на частини, хоча минуло тільки двадцять чотири години, і три чашки міцної кави ніяк не рятують ситуацію. Я втомлена, розчавлена, в жахливому настрої, не можу виплеснути емоції, тому що робоча рука перев'язана еластичним бинтом. Лікар заборонив напружувати її. Постаті, що крутяться в моїй голові, прагнуть віднайти вигляд на папері. Вони переповнюють мій мозок. Здається, скоро він вибухне, якщо я не знайду способу їх позбутися.

На щастя, у галереї нікого немає. Я одна, ніхто не бачить мого жахливого стану, і це приносить деяке полегшення. У лівій руці я тримаю шматок вугілля, креслю ним невизначені лінії на пожовклому листку, прокручуючи в голові минулий вечір. Мені не варто думати про Данте, я без того вже на межі, але його постать настирливо мучить мою запалену уяву. Я уявляю його грішним ангелом. Не таким, що спокушає людей та штовхає їх на гріхи. Іншим. Зруйнованим, раненим зрадою коханої людини, поваленим на землю цим коханням. В нього більше немає крил. Тільки їхні криваві сліди, як розплата за жахливу помилку.

На мить заплющивши очі, я пробую згадати, коли саме почала бачити постаті та малювати їх. Здається, це сталося на третій день після смерті мами. Безсоння мало не звело мене з розуму. Я сиділа на підлозі у темній кімнаті, чула звуки та дивилася в одну точку. У кутку ховалася чиясь тінь. Я виразно пам'ятаю її досі. У мене навіть зберігся малюнок. Мені було страшно, я кликала батька, але він не прийшов. Ні тієї ночі, ні наступні. Злякавшись, що тінь хоче завдати мені болю, я залізла під ліжко і знайшла там пошарпаний щоденник із затиснутим олівцем між сторінками. Він належав мамі. Більшість сторінок було вирвано, але на їх корінцях все ще зберігалися шматки маминих малюнків. Я ніколи не бачила цього щоденника, я не знала, як він опинився під моїм ліжком. Але, щоб не боятися, я вирішила малювати маму. Наче вона сиділа поряд, обіймала мене й говорила: «Все буде добре, Роббі».

― Ось де ти ховаєшся, маленька пташко.

Гидкий голос Террі звучить так несподівано, над самим вухом, що я виливаю на джинси охололу в чашці каву, різко схоплюючись на ноги.

― Якого біса ти тут робиш?

Я опиняюся затиснута між ним та стіною, його руки впираються у стіну на рівні моїх плечей. Він отруйно посміхається до мене.

― Знаєш, я турбувався. З вечора ти уникаєш мене, рано поїхала з роботи, на дзвінки не відповідаєш. Моя наречена не повинна так себе вести.

― Ти обкурився травичкою з ранку?

― Я серйозно, мала. Не знаю, як тобі вдалося втекти з відкриття, але твій батько офіційно оголосив про наші заручини. Без твоєї присутності. Ти газети читала?

Він не бреше. Я розумію це по його виразу обличчя. Його прямо таки розпирає від радості. Він провернув усе разом із батьком, отримав мене без моєї згоди, і тепер уявляє, що я не противитимуся йому.

― Ну, і як, багато привітань отримав? ― презирливо питаю.

― Вітання будуть на вихідних. Знаєш, як новий гендиректор вирішив нас порадувати? Запросив на вихідні до їхньої сімейної садиби. У них із дружиною річниця весілля. Я привіз твоє запрошення.

― Який ти уважний. Не варто було турбуватися.

Я переводжу погляд на настінний годинник. Майже вечір, а Данте ще не приїхав. Невже передумав? Чи хотів, щоб я відчепилась, тож збрехав? Дідько, мені треба вмовити його. Я не хочу їхати на річницю як наречена дурня Террі. Якщо це станеться, мені доведеться провести в його компанії сорок вісім годин, він ні на мить не залишить мене. Уявляю, які плани він уже намалював у своїй хворій голові.

― До речі, чому ти у протисонцевих окулярах? В кімнаті ж ні чорта не видно!

― Тобі не здається, що ти ставиш багато запитань? Віддай запрошення та вали звідси. Я не в гуморі, щоб тебе терпіти.

Здоровою рукою я відпихаю його руку від стіни, відштовхую його від себе й обходжу стіл, зупиняючись із протилежного боку. Тері глузує. Його каламутні очі нишпорять по моєму тілу, та сьогодні я запакована в одяг з ніг до голови, немає жодної оголеної ділянки, яку він зможе побачити.

― На мою думку, у тебе параною, ― раптом каже він. ― За кожної зустрічі ти думаєш, що я накинуся на тебе, як зголоднілий вовк. Я звичайно, не проти побавитися, але потерплю до вихідних, Роббі. Наше задоволення розтягнеться надовго, будь впевнена.

Він дістає з портфеля конверт із запрошенням й кладе його на стіл. Я чекаю, що зараз він піде, але його увагу раптово привертає пожовклий листок, поцяткований безліччю чорних ліній і завитків, які я намалювала, поки думала про грішного ангел з обламаними крилами. Слава Богу, всі мої малюнки зберігаються вдома, гадаю я. На цьому начерку немає нічого, що видасть мене, я малювала лівою рукою, але, одначе, мені неприємно, що дурень Террі дивиться на нього.

― У тебе взагалі відсутній талант, ― раптово каже він. ― Ось твоя мати була талановитою, я бачив її роботи. Шкода, молодою померла, не встигла тебе всьому навчити. Неприємно, звичайно, говорити, та ти... бездарність. Звернись до лікаря, підлікуй мізки, поки не пізно. Тобі все одно не стати нею, як би ти не намагалася. Тому раджу зав'язувати. Дитячі травми ні до чого хорошого не приведуть.