Розділ 5

Розпалене вечірнє повітря приємно зігріває шкіру. Воно пахне квітами, свіжоскошеною травою та літньою спекою, що мені особливо подобається. Сонце сідає за обрій, безхмарне небо у сутінковому світлі нагадує відлив з червоного золота. Я стою на терасі, прислухаюся до звуків цвіркунів, й шукаю у натовпі знайомі обличчя. Напруга дзвенить у кожній клітині мого тіла. Я не можу позбутися відчуття, що всі дивляться тільки на мене.

Повз проходить офіціант. Я беру келих червоного вина, і, як радила Джесс, випиваю його відразу. Вино терпке, кисло-солодке, з винограду. Миттєво обпалює горло. На очах одразу ж з’являються сльози – я взагалі не вмію пити. Швидко кліпаю, й всміхаюся власній недолугості. 

Легкий вітер тріпає поділ моєї сукні, невагомо шарудить шовковою тканиною, чим викликає рій мурашок на шкірі. Я тремчу, але не від вітру. Придурок Террі спостерігає за мною. Я раптово відчуваю його голодний, важкий погляд на собі, обертаюся, й бачу його. Він стоїть у тіні колон, з келихом шампанського в руці, і розмовляє з Філіпом Сорано. На ньому жахливий костюм гірчичного кольору, волосся ретельно пригладжене гелем. Наші очі зустрічаються, я корчу йому пику. Мені приносить задоволення злити його. Тут, на людях, він нічого не зробить, боїться зганьбитися.

Врешті, я підходжу до них з Філіпом, тому, що старий помітив мене. Террі здивований. Він погано приховує свій подив, я з презирством посміхаюся йому у відповідь.

― Мсьє Сорано, bonsoir.

― Mademoiselle.

Простягаю Філіпу руку, він бере її та цілує кінчики пальців, дивлячись на мене своїми зеленими очима. Тепер я знаю, на кого він схожий. На свого онука. Точніше, Данте схожий на нього. Як дві каплі води. У них однакові риси обличчя, форма носа, однакове вольове підборіддя. Тільки відтінок зеленого в очах інший, тепліший, з бурштиновими цятками. І родимки в куточку рота немає.

― Тu es extrêmement belle ma fleur, ― каже він французькою, хоча я ні слова не розумію. ― Як добре, що ви прийшли. Ми з містером Хоганом обговорювали новий проєкт.

― Як цікаво. Містер Хоган, гадаю, сповнений ентузіазму. Він уже встиг справити на вас враження?

― Ви маєте рацію. Він запропонував кілька чудових ідей для боротьби з кризою. Схоже, він добре розуміється на фінансових питаннях.

― Мій батько в захваті від нього, щоб ви знали. Адже містер Хоган закінчив Кембридж.

― Давайте, не будемо говорити про роботу в компанії такої красуні, — втручається в розмову Террі. ― Як справи в галереї, Робін?

Його важкий погляд ковзає моєю шиєю і зупиняється на моїх грудях. Він непристойно довго дивиться. Я ледве стримуюсь, щоб не поправити складки тканини або не торкнутися маминого кольє.

― Хіба тебе цікавить мистецтво?

― Мене цікавить усе, що пов'язане з тобою.

― Це дуже гучні слова, містере Хоган. Люди можуть неправильно зрозуміти.

Він сміється, і нічого хорошого його сміх не віщує. Невже він так впевнений у собі? Чи вони з батьком вже встигли щось провернути за моєю спиною, доки я наївно уявляю, що впораюся з ними?

Філіп збентежено переводить погляд з дурня Террі на мене, а потім дзвонить його телефон, і він, вибачившись, йде. За законом підлості я вкотре залишаюся з Террі наодинці.

― Для кого ти так вирядилася? ― придурок Террі починає атаку першим.

Він грубо хватає мене за лікоть. Його липкі пальці боляче впиваються в шкіру, він тягне мене до себе. Я ледве роблю крок уперед. Він багряніє від злості, потім нахиляється так близько, що я відчуваю його дихання на шиї, та стискає мій лікоть міцніше.

― Я не зобов'язана перед тобою звітувати, ― від болю мій голос стає хрипким.

Ми стоїмо під колоною, вторгаючись в особистий простір один одного, зі сторони нагадуємо дуже близьких друзів. Нікому на думку не спаде потурбувати нас. Батько зробив чудову рекламу Террі. В очах інших він істинний джентльмен, розумний, освічений, до нудоти правильний, не скривдить дівчину. Тільки я бачу його наскрізь. Знаю, на які безглуздя він здатен.

― Хочеш пограти зі мною, маленьке стерво?

― Тобі краще відпустити мене.

― Не подобається фізичний біль?

Вільною рукою він зненацька торкається мого плеча, проводить долонею по всій довжині руки. Я намагаюся вирватись з його хватки. Це тішить його. Він вивертає мою руку під неприродним кутом, я відчуваю, як хрумтять кістки. Біль пекельний, він розуміє це по моїм очам.

― Відпусти мене, ― повторюю, але Террі ніяк не реагує. Він насолоджується дійством. Його збуджує мій біль. Завжди збуджував. Він сильніше натискає пальцями на забите місце, демонструючи перевагу наді мною, і я мружусь від болю. Рука палає вогнем, у куточках очей збираються перші сльози. Я зневажливо дивлюся на нього.

― Сил вистачає тільки на жінок, так? Чи це такий спосіб виправити власну неповноцінність?

― Слідкуй за словами, Робін.

― А то що? Вдариш мене?

Він закипає від агресії. Я здогадуюсь по тому, як наливаються кров'ю його очі. Мені страшно. Він запальний, легко втрачає контроль над емоціями, ненавидить, коли принижують його чоловічу гідність. Я можу жорстоко поплатитися за свій язик. Потрібно зупинитися, мовчати, але я вже на межі.