Розділ 4

Додому я приїжджаю о шостій. Джесс чекає на вулиці, присівши на край капота дорогої машини, й потягує через трубочку американо з льодом. Легкий вечірній вітер розвіває її старанно укладені локони, і на тлі білого кабріолета вона виглядає, як актриса з Голлівуду сімдесятих.

Я махаю їй рукою, вона посміхається яскраво нафарбованими губами у відповідь, бере з багажника пакети, і ми заходимо до моєї крихітної квартири-студії. Бачити її в моїм барлозі трохи ніяково. Це лише одна кімната з вузьким ліжком та столом, частину якої займає імпровізована кухня, а інша частина заставлена парою мольбертів, чистими полотнами та картинами. Більшість із них завішено білими простирадлами. На підлозі немає ні килима, ні доріжки, тільки голі половиці з фарбою, що облупилася. У кутку, в коробці лежать фарби для малювання, щітки, дерев'яні палітри. Джесс оглядає все з цікавістю, але нічого не каже. Вона тут вперше. Я не приводжу додому людей, не люблю вторгнення в особисте життя. На роботі всі знають, що я дочка Генрі Стаффорд, уявляють, ніби я живу на розкішній віллі та купаюсь у батькових грошах.

― Я привезла твій одяг, ― подруга кладе пакети на ліжко, починає їх розпаковувати. Я спостерігаю за нею, доки знімаю взуття. Вона дістає чудову вечірня сукню з темно-зеленого шовку на бретельках, з довгою прямою спідницею, і показує її мені. Пояс сукні оброблений трьома рядами діамантів. В мене дух захоплює від поєднання такої розкоші з класичною простотою.

― Воно коштує шалені гроші, Джесс, ― шепочу я.

― Ти ж знаєш, гроші не мають для мене значення. Я хочу, щоб ти була найвродливішою жінкою на відкритті.

Вона обережно вішає сукню на вільний гачок, вбитий у стіну, потім відкриває коробку із взуттям, і демонструє мені пару замшевих туфель того ж темно-зеленого кольору, що й сукня. Вони на підборах середньої довжини, з діамантовими ремінцями. Красиві й, напевно, зручні.

― Я швидко прийму душ, а ти поки що можеш подивитися картини. Тільки не чіпай ті, що на мольбертах. Вони ще не завершені. ― Я підходжу до подруги, міцно обіймаю її. ― Дякую за сукню та туфлі. Вони неймовірні.

Коли я повертаюся з душу, Джесс стоїть біля столу та розглядає мою теку з начерками. У руках вона тримає листок, на якому намальований мій зеленоокий Морфей великим планом, з оголеним торсом і крилами ангела. Кожен м'яз його ідеального рельєфного тіла ретельно промальований, волосся м'яко торкається чола та вилиць, очі ліниво прикриті. Він такий досконалий, живий, наче людина, що стоїть перед нами.

― Хто цей хлопець, Роббі? ― дивується подруга.

Я червонію. Його начерки – надто особисте для мене. Я пам'ятаю його обличчя до дрібниць: ледь помітні зморшки в куточках очей, родимка в лівому кутку рота, крихітний шрам над правою бровою. Я пам'ятаю його запах – лимон та сосна. Іноді я навіть бачу його у снах. Але я не знаю, хто він, не знаю його імені.

― Пам'ятаєш, я розповідала, як урятувалася від дурня Террі в Х'юстоні вісім років тому?

Джесс киває. Вона дивно дивиться то на мене, то на малюнок, і мені стає ніяково.

― Це той хлопець, що допоміг мені.

― І... ти його малюєш?

― Його образ не виходить з моєї голови. Я досі його пам'ятаю, уявляєш? Достатньо взяти олівець, і пальці самі починають малювати, ніби я одержима ним. Шалено звучить, але я в собі, Джесс, чесне слово.

― Гаразд.

Вона повертає начерк в теку, закриває її, та відходить від столу, сідає на ліжко. Я сідаю навпроти неї, розкладаю на ліжку всю косметику, яка у мене є і наношу легкий макіяж.

― Що ти дізналася про Данте Сорано? ― питаю я.

― Він теж художник, і теж навчався у Міланській академії образотворчого мистецтва. Живе за містом, в їхній сімейній садибі, захоплюється автоперегонами, подорожами та галасливими вечірками. З цієї причини у них із дідом склалися напружені стосунки.

― Телефоном ти сказала, що він не такий простий, як ти думала. Що це значить?

― Якщо вірити статтям із глянцевих журналів, у нього темне минуле, Роббі. Кажуть, він пів року провів за ґратами через спробу зґвалтування, та ще побив дівчину так, що вона два місяці пролежала у лікарні. Справа затяглася, бо не було доказів, але потім втрутився його дід і, зрештою, хлопця відпустили. Найцікавіше у цій історії – дівчина. Знаєш, хто вона? Його колишня наречена.

Поки Джесс каже, я заходжу за споруджену з простирадла ширму, знімаю халат, і одягаю сукню. Вона ідеально лягає по фігурі, досить вільна, із розрізом від середини стегна. На грудях тканина збирається у складки, сміливо підкреслюючи глибоке декольте, і без ліфчика я почуваюся цілком голою. Мені не подобається бути настільки вразливою, настільки жінкою, знаючи, що головний цвях сьогоднішньої програми – дурень Террі. Я не хочу, щоб він бачив мене такою. Але потім я думаю про Данте Сорано, як маю зацікавити його, як маю привернути його увагу, й занепокоєння відступає на задній план. Я застібаю пояс на талії, і відсовую простирадло убік.

― Після випадку з нареченою він не довіряє людям, потрапити в оточення тих, з ким він проводить час та зависає на вечірках, важко. У нього своє коло спілкування: художники, музиканти, поціновувачі мистецтва, знаменитості. Чи є серед них друзі, я не знаю.

― Схоже, нам доведеться знайти іншого хлопця, Джесс.