Розділ 2

Я знову бачу той сон.

Мої розбиті коліна грузнуть в сирій землі. Вона свіжа, нещодавно скопана, я відчуваю її запах. Навколо темно, нічого не видно, єдине, за чим я можу орієнтуватися – це звуки. Їх багато. Вони різні. Повсюди. Ніби комахи, вони наближаються до мене з усіх боків, повільно оточують кільцем, накопичуються, утворюючи суцільну стіну. Їх так багато, що мій мозок готовий вибухнути від божевільної какофонії в голові.

З пальців тече тепла кров. Я не знаю, звідки вона, але коли повертаю руки долонями вверх, бачу рани на них. Я не впевнена, що це моя кров. Голос зсередини шепоче, що я помиляюся. Проте я не відчуваю ніякого болю. Чи вже не здатна відчувати?

Щось холодне й слизьке давить на моє горло. Я торкаюся шиї, намагаюся відірвати його обома руками. Це змія. Вся в крові. Загрозливо шипить на мене та обвиває мої руки. Я кидаю її на землю, кричу, хочу позбутися її, та не виходить. Змій багато. Як і звуків. Вони розповзаються з-під моїх колін, обплітають мої ноги, повзуть до горла.

Я різко здригаюся, розплющую очі й перше, що бачу – це настінний годинник. Він показує третю годину ночі. Я тру пальцями очі, відчуваю як вони печуть та сльозяться, перевертаюсь у ліжку й полегшено видихаю. Я вдома, у своїй крихітній квартирі-студії, і ще п'ять хвилин тому я бачила кошмар. Значить, цієї ночі я нарешті заснула. Без снодійного.

До світанку ще кілька годин. Я встаю, йду до тієї частини квартири, яка називається кухнею, ставлю чайник. Поки він закипає, я підходжу до мольберта, знімаю з нього покривало та дивлюся на незавершену роботу. Це портрет того гарного хлопця, який врятував мене від дурня Террі. У деяких місцях фарби вже висохли, у деяких – мазки ще свіжі, нещодавно нанесені. Це моя улюблена робота, моя тиха пристань. Я простягаю руку, обережно торкаюся її пальцями, посміхаюся.

Він сидить серед лимонних дерев, обхопивши руками коліна, й уважно споглядає на мене своїми темно-зеленими очима. Його босі ступні торкаються зеленої трави, над рельєфною, оголеною спиною здіймаються білі крила. Він не янгол. Він грішник. Морфей. Грецький бог, що краде сон в одних, і дарує його іншим. Точені риси його красивого обличчя гідні кисті Рембрандта чи Караваджо, вигин чуттєвого рота ховає ледь вловиму усмішку. Він ніби глузує наді мною та всім світом, але в глибині його погляду криється така ніжність, що я вже сумніваюся в його насмішці.

Чайник голосно свистить, я відходжу від картини, щоб зробити каву. У кавоварку насипаю повну ложку з верхом мелених зерен, заливаю окропом, і поки кава вариться, думаю про слова батька. Я не можу звільнитися, бо не хочу втратити галерею. Вийти заміж за Террі теж не можу. Але якщо я залишусь у компанії й почну працювати під керівництвом цього дурня, тиск батька тільки посилиться. Ми будемо проводити багато часу разом, Террі почне чіплятися, й не зупиниться, поки не затягне мене в ліжко, а батько, звісно ж, підтримає його прагнення. Я маю щось придумати. Зробити так, щоб вони обидва навіть мріяти перестали про можливість мого з Террі шлюбу. Тільки як?

Вимикаю плиту, наливаю повну чашку кави, що димить, й повертаюся в ліжко. Сідаю по-турецьки, підношу чашку до губ і вдихаю міцний запах кавових зерен. Він діє на мене заспокійливо. Я прикриваю очі, відпиваю зовсім небагато, й згадую ту ніч в Х'юстоні, вісім років тому.

Незнайомий хлопець виводить мене із чоловічого туалету, міцно обіймаючи за плечі. Тері стоїть в коридорі, погрожує, що рознесе все до чортової матері, а я йду повз нього, боюся, щоб він не впізнав мене.

― Страх чимось нагадує поганий сон, ― шепоче хлопець, його м'який, глибокий голос огортає мене, наче затишний кокон. ― Якщо ти навчишся перемагати свої страхи, тобі перестануть снитися погані сни.

Чи так це?

Жахи я бачу з дитинства. З того дня, як померла мама. Я не пам'ятаю, як це сталося, але пам'ятаю її закривавлене тіло, розпластане в кабінеті батька. Я пам'ятаю, що не могла заснути й довго кликала її. Двері моєї кімнати ніколи не закривалася на ніч, щоб батьки почули мене, але тієї ночі на мої крики ніхто не відгукнувся, і я вийшла з кімнати, збираючись знайти маму. Чи було в мене вже тоді безсоння? Я не знаю. Батько казав, що іноді я годинами блукала темним будинком, й вимотувала їх надмірною бадьорістю.

У його кабінеті горіло світло. Він поїхав до іншого міста і кілька днів не ночував вдома, тому я вирішила, що він повернувся й пішла до нього. Його в кабінеті не було. Тільки мама. Вона лежала на столі, її руки та ноги звисали на підлогу, волосся закривало обличчя. Вона була одягнена у свою улюблену шовкову сукню кольору перлів та білі туфлі на підборах. З її рук стікала червона рідина. Червоною рідиною було забризкано всю сукню.

Я випиваю каву, злізаю з ліжка, та сідаю за робочий стіл. На столі лежить розкрита тека з малюнками. Це роботи, які я збираюсь розмістити на першому поверсі галереї. Усі вони намальовані вугіллям. Більшість з них – мої кошмари. Тіні, що нагадують людей. В’юнкі навколо тіней змії. Голі дерева. Хижі птахи на гілках цих дерев. Провалля, з темної прірви якого вириваються безликі істоти.

Я вибираю малюнок, над яким працюю останні пів року. У мене не виходить його завершити. Можливо, тому, що мій мозок не бажає підкорятися здоровому глузду і відтворювати ту частину спогадів, які надійно ховаються на задвірках моєї свідомості. На папері намальовано жінку. Вона стоїть посеред кімнати, її руки та ноги скуті ланцюгами, вона не здатна зрушити з місця. Її оточують стіни. Вони насуваються на неї, нависають, і якщо уважно придивитись – це не стіни. Це тіні, які жадають проковтнути її. Біля ніг жінки валяються гнилі яблука. До яблук повзуть черв'яки. Жінка хоче вирватися, втекти, її руки складені у вічному жесті благання. Вся її сутність наче кричить «Допоможи мені, врятуй мене!», але ніхто її не чує...