Розділ 1

― Стривайте! ― я вихором вриваюся в ліфт, притискаючи до грудей величезну теку з малюнками, і з досадою помічаю там дурня Террі. Він стоїть, упершись плечем у стіну, тримає в лівій руці шкіряний портфель, та дивиться на мене каламутними примруженими очима.  На його худому тілі, як на жердці, висить темно-синій костюм, волосся ретельно зачесане назад, різкий запах дорогого одеколону заповнює кожну щілину металевої кабінки.  Якого біса він тут робить, думаю я, а потім згадую, як батько розповідав про його повернення з Лондона два дні тому, і я напружуюсь всім тілом від раптових спогадів.

― Роббі, крихітко, ― солодким голосом вимовляє він. Я здригаюся та повертаюся так, щоб бачити його, доки ми їдемо на дванадцятий поверх. ― Радий тебе зустріти знову.

― А я – ні.

Міцніше притискаю до грудей малюнки, немов вони захистять мене від його безсоромного погляду, й дивлюся йому у вічі. Ми не перетиналися цілих вісім років, тепер я доросла жінка, і більше не боюся його. Він нічого не вдіє. Тим більше тут, в офісі батька.

― Я сумував за тобою, мала.

Я вдаю, що не чую, що мені начхати на його присутність, й помічаю, як кулаки Террі стискаються. Він ненавидить, коли його ігнорують.

― Ти навіть не запитаєш, чому я тут? ― посміхається він. ― Чи не чула останні новини? Чи справді, думаєш, що легко від мене відчепишся?

 ― Про що це ти? ― я пильно слідкую за ним, прокручуючи в голові останню розмову з батьком, й намагаюся зрозуміти, чому Террі виглядає настільки самовдоволено. На жаль, крім подій восьмирічної давності нічого не можу згадати. Голова раптово наливається свинцевою важкістю, я відчуваю, як потіють долоні. Останні дві доби я не спала, тому вразлива до всього, що відбувається навколо мене. Террі, схоже, помічає це: червоні, запалені очі видають мене з головою.

― Твій батько запропонував мені зайняти місце керівника, а до цього, як ти знаєш, додається приємний бонус. Справи у компанії не дуже, та я збираюся все виправити найближчим часом. Але якби не приємний бонус, мене ніхто б не затягнув в таку багнюку.

Йому відомо про мої проблеми зі сном, йому подобається грати з моєю психікою. Тому до мене не відразу доходить сенс його слів, я ледве розумію почуте. Террі робить два кроки в мій бік, його важка рука опускається на моє плече і давить як камінь, пальці з силою стискаються довкола плеча. Я здригаюся.

― Я дуже радий побачити тебе знову, крихітко Роббі. Цього разу ми чудово повеселимося.

Ліфт зупиняється, я вилітаю, як ошпарена, в коридор, боляче вдарившись ногою об дверцята. У коридорі помічаю батька.

― Террі, синку, ― кричить він, махаючи рукою в наш бік, ― з поверненням додому!

У мене щелепа відвалюється від такої люб'язності. Не можу повірити, що після всього батько називає цього дурня сином і збирається довірити йому величезну організацію, на яку витратив все своє життя.

― Що це все означає, тату? ― обурююся я. Він дивиться на мене поблажливо, як на малу недотепу п'яти років, й замість того, щоб відповісти, підходить до Террі та обіймає його.

― Добре, що ти приїхав, ― батько ляскає його по спині, потім бере під руку і веде до свого кабінету. ― Робін, ти теж проходь. Маємо дещо обговорити.

Я хочу якнайшвидше повернутися додому, напитися снодійного та заснути, а потім прокинутися і зрозуміти, що мені наснилося жахіття. Що все це неправда. Але батько не відпустить мене. Він уже має план, він усе вирішив. Це не жахіття вві сні, це реальність, і я маю її виправити, поки не пізно.

Я заходжу до кабінету батька, сідаю в протилежному кінці довгого столу, якомога далі від Террі. Він посміхається, і я уявляю, як би зараз йому врізала, щоб назавжди стерти з його обличчя чортову усмішку. Наче він усе про мене знає, наче він король вечірки.

― Я покликав Террі, бо справи у нас зовсім кепські, ― каже батько, поглянувши на мене. ― Компанія збанкрутувала, нас збирається поглинути більш потужний конгломерат – наш головний конкурент міжнародному ринку. Я до останнього не хотів тобі говорити, дочко, але ситуація критична.

― Як це? ― дивуюся.

Я ніколи не цікавилася бізнесом батька. Після тієї клятої ночі в Х'юстоні, коли я втекла від Террі, і незнайомий хлопець оплатив мій квиток на літак до Бостона, я не повернулася додому, не вийшла заміж, не зробила, як бажав батько. Ми не розмовляли чотири роки. Мені було байдуже, хто стане спадкоємцем та займе місце гендиректора, головне, що не я. Потім його думка змінилася, він вирішив помиритися, навіть відділив мені двадцять відсотків акцій, а через рік відкрив для мене картинну галерею, яка належала моїй матері, натомість запропонувавши роботу архітектора у відділі проєктування. Я отримала шанс продовжити займатися малюванням, одночасно заробляючи гроші на життя. В інші компанії, завдяки старанням батька, мене не приймали, тому вибору особливо не залишалося, враховуючи, що життя в центрі Бостона не безоплатна річ. Не важливо, що я єдина спадкоємиця Стаффордів. Гроші та привілеї батька я завжди зневажала, а піти з компанії могла будь-якої миті. Потерпіти кілька років – не найгірше рішення для мене. Головне, стати повністю незалежною і поза досяжністю для батька. Щоб мене впізнавали завдяки моїм роботам, а не тому, що я дочка Генрі Стаффорда.

― В останні роки наші проєкти приносили мало прибутку, почалися фінансові проблеми. Щоб якось все вирішити, я отримав пристойний кредит і зайнявся спільною справою з ATY Technic. Але компанія виявилася підставною. Я дізнався, коли проєкт не пройшов за загальними стандартами. Закладений бюджет на той час немов випарувався в повітрі, вони обдерли мене до нитки. Щоб повернути втрачені гроші, банк виставив компанію на продаж. Її вже поглинув конгломерат SNS.