ПРОЛОГ

Життя – це те, що трапляється, коли ти не можеш заснути.

Френ Лебовіц

Щоб привести себе до ладу, я питаю непривітну адміністраторку, де знаходиться туалет. Вона дивиться на мене з таким невдоволенням, що внутрішній голос кричить «забирайся, поки охорона не викинула тебе на вулицю!», але потім адміністраторка махає рукою в потрібному напрямі, і я полегшено зітхаю. Дуже голосно зітхаю. Террі не знайде мене в туалеті п’ятизіркового готелю, враховуючи, що готівка та банківські карти залишилися разом з одягом у його квартирі. Що мені, бродязі, робити в такому місці? Гадаю, нічого.

Я швидко оглядаюся на всі боки. Помічаю ресторан-бар з лівого боку, ліфт – з правого, солідно одягнених чоловіків та жінок, відчуваю смачні запахи вишуканої їжі, й живіт зрадницьки бурчить. Я добу нічого не їла. Через дурня Террі. І, схоже, найближчим часом ситний обід мені не світить. Я ковтаю слину, й роздратована йду до туалету.

Перше, що я роблю – це закриваюся в кабінці та перевдягаюся в одяг із секонд-хенду, куплений дорогою сюди. Одягаю мішкуваті джинси, зав'язую їх тонким кольоровим шарфом на талії, щоб не злітали, потім знімаю мокрий, розірваний ліфчик, абияк витираюсь вологими серветками й одягаю на голе тіло строкату чоловічу сорочку, розмальовану пальмами та папугами. Перевзуваюся в розтоптані кросівки, на три розміри більші, ніж потрібно, підіймаю з підлоги розкидані речі та викидаю їх у відро для сміття. Виглядаю я, звичайно, не дуже, але хоч не почуваюся настільки огидно, як десять хвилин тому. Для мене це вже щось.

Я ховаю паспорт у передню кишеню джинсів, виходжу з кабінки та підходжу до раковини. На щастя, в туалеті нікого немає. Я квапливо повертаю кран, включаю теплу воду та підставляю голову під струмені. Поруч стоїть пляшка з рідким милом, я видавлюю відразу половину на волосся, й швидко мию голову. Від мене неприємно пахне, і я без здогадки, коли знову зможу прийняти душ. Не те щоб я настільки педантична в таких питаннях, але останні три дні були тим ще лайном, і я наївно надіюся відмитися від нього. Жадаю забути весь той жах, в якому опинилася через брехливого дурня Террі, й повернутися до колишнього життя. Принаймні, по-людськи поїсти та виспатися. Й не відчувати огиди до самої себе.

Висушити волосся – це вже розкіш, тому я просто викручую його, як рушник після прання, роблю пучок і зав'язую резинкою, потім дивлюсь на своє відображення в дзеркалі. Мої очі гарячково горять на блідому обличчі, під ними величезні темні мішки, бо останні сорок вісім годин я не спала. Права щока сильно розпухла. Це кулак Террі зустрівся з моєю щелепою, коли я сказала, що ні чорта він не отримає від мене, й на одруження нехай не сподівається. Фігово. На мить я заплющую очі, бачу перед собою його квартиру. Ми домовилися, що я переїду жити до нього. Переведуся в наш офіс у Х'юстоні, кину живопис та займуся сімейним бізнесом. Батько почувався щасливим, тому я не думала чинити опір. Хоча б раз в житті недолуга дочка робить правильно, їй скоро двадцять і пора вже вийти заміж, – так він сказав, відправляючи мене швидкісним рейсом до потенційного нареченого, вручивши ключі від його квартири. Я навіть не спитала батька, звідки у нього ті ключі. Просто послухалася поради та зробила сюрприз Террі. Ось тільки він займався непристойними речами зі своєю секретаркою, прикутою до ліжка шкіряними кайданками, коли я приїхала. 

Я відкриваю очі, відчуваю, як нудота підступає до горла та шлунок викручує навиворіт. Мені гидко від однієї думки, що після всього він намагався мене зґвалтувати, що йому потрібні мої гроші. Він шукав мене по всьому місту сорок вісім годин. Один Бог знає, чого коштувало мені повернення до Бостона.

В коридорі я натикаюся на двох жінок, вони дивляться на мене зі зневагою та відразою. Я розумію, що в такому вигляді мене ніхто не впізнає. Це дає полегшення, але ненадовго. Коли виходжу з туалету, дурень Террі стоїть у холі з непривітною адміністраторкою, активно розмахує руками в різні сторони, щось пояснює, потім дістає телефон і показує їй, тицяючи пальцем на екран. Не треба навіть гадати, що саме він показує.

Холодний піт обливає мене із голови до ніг. Дідько! Я встигаю заховатися за стіною. Він повертається та йде до мене. Я навіть чую його кроки. Від однієї гадки, що ми знову зустрінемось, мені стає недобре. Я гарячково метикую, що робити, але на думку нічого не спадає. Мені так легко уявити, як він зараз зайде в жіночий туалет й загляне в кожну кабінку, доки не знайде мене. Навіть якщо там будуть інші жінки. Від цього стає лиш гірше.

Часу на роздуми не залишається. Я подумки прошу всіх святих врятувати мене від дурня Террі й біжу до чоловічого туалету. На щастя, там тільки один хлопець. Він не встигає ніяк зреагувати на мою появу. Я закриваю його рот долонею і шепочу:

― Ви повинні мені допомогти.

Ми зустрічаємось очима. Очі в нього чудові, темно-зелені, обрамлені довгими чорними віями, дивляться на мене з-під красиво вигнутих чорних брів. Погляд у нього роздратований, незвичайний холодний відтінок нагадує мокре зелене листя в літню пору. На долю секунди я гублюся у його приголомшливих очах, але потім чую сердитий голос дурня Террі в коридорі, й приходжу до тями.

― Роббі, виходь, поки я не розніс усе до чортової матері! Я знаю, що ти тут! Припиняй свої дитячі ігри та виходь, поки я в гуморі з тобою говорити!

Хлопець прибирає мою руку, й ледь чутно питає:

― Він шукає вас?