ЧАСТИНА 24

         Теперішній час

       Андрій із Микитою повернулися до всіх. Багаття яскраво палало, дражнив нюх смачний аромат смаженого м’яса. Анжела одразу пригорнулася до чоловіка, який сів поруч, донечка вилізла на коліна й  зручно вмостилася.

      Варя намагалася який уже день поспіль збагнути, що знову коїться з Андрієм, але не могла знайти жодної відповіді. Вона дивилася на багаття, коли Андрій наблизився до неї, накинув на плечі свою джинсову сорочку й пішов геть.

       Знайомий аромат: сорочка ще зберігала тепло її власника. Варвара щільніше загорнулася. Наче заворожена, пішла слідом за ним. Знайшла не відразу.

        Андрій стояв, притулившись до дерева спиною, одну ногу тримаючи на стовбурі. Знову запалив сигарету. Коли побачив дівчину, його вилиці напружилися. Спідлоба глянув на Варю й знову затягнувся цигаркою. Дівчина, як і вперше, забрала сигарету й пачку з його рук, загасила недопалок, а решту сховала в задню кишеню джинсів.

– Не грайся зі мною, – тихо промовив він і потягнувся за своїми цигарками, сковзнувши рукою під сорочку, пройшовся німими пальцями по спині.

– Бо що? – примруживши оченята, запитала дівчина.

– Бо програєш, – Андрій рішуче витяг нарешті цигарки зі схованки.

– Я вже програла, – промовила тихо й припала до його губ.

  Швидким рухом він розвернув Варвару, притулив до дерева й цілував. Він цілував її так, як нікого й ніколи…

– Брат скоро повертається. Я можу більше не ховатися. Нарешті щезну з твого життя, – тихо промовила Варя, коли до Андрія повернулася свідомість і він відпустив.

     Гірко посміхнувся хлопець, вкотре розуміючи, що зараз кохана  людина знову бреше, знову грається його почуттями.

– Щасливої дороги! – ледве стримуючи жагу й злість, із сарказмом вигукнув їй услід.

    Варя вперше за такий тривалий час розплакалася, сховалася від усіх у наметі й прикинулася, що спить. Так гірко і так боляче… А ще гірше, що геть не розуміє чому. І як це виправити? Та чи справді варто щось виправляти?

      Чи мала вона право втручатися в його життя? Іти на поступки сестрі. Так, вона схопилася за шанс краще пізнати хлопця, який сподобався. Але ж не могла й спрогнозувати подій, які закрутилися навколо. Шквалу емоцій, які спровокують його обійми та поцілунки. Болю від ігнорування. Так, настав час усе це припинити, як би боляче зараз не було.

***

        Арсен приніс Стасі напій і присів поряд біля багаття.

– Бачу, історія з нападом не дуже допомогла… Варвара з твоїм братом гризуться як кішка з собакою.

– Щось відбувається, а вона мовчить. Я б могла чимось допомогти, якби Варя розповіла, – похитала головою Станіслава.

– Облиш їх, хай зважать і розберуться. Та й брат проживе без твого втручання. Можеш усе своє завзяття перемкнути на мене. Я не проти! Я теж самотній і потребую допомоги у налагодженні особистого життя, – він усміхнувся й схилив голову набік. – Може, і мені вигадати якусь авантюру, щоб знову тебе поцілувати? – зазирнув в очі коханої.

– Мій брат тебе вб’є! – перелякано зупинила хлопця Стася.

– Ти не повіриш, але мені байдуже! – усміхнувся він і наблизився до дівчини.

– Ти шалений, божевільний чи безсмертний? – Станіслава розсміялася.

– Я… закоханий! – щасливо проспівав Арсен, із насолодою спостерігаючи, як усмішка сповзла з обличчя дівчини.

***

      Ранок видався свіжим. Варя розплющила очі й визирнула з намету. Оскільки вчора не могла довго заснути, то сьогодні прокинулася майже останньою: ще й досі спала тільки маленька донечка Микити.

      Багаття знову палало, у турці на вогні закипала ароматна кава.  Микита з Андрієм сиділи поруч на розкладних стільцях. Варвара простягнула Андрієві сорочку. Він спідлоба глянув на неї, звівши свої густі брови до глибокої зморшки на чолі. Вигляд мав не кращий, ніж у Варі. Простягнувши руку, узяв сорочку та поклав  собі на коліно.

– Микито, чи зможеш ти підкинути мене додому? – запитала дівчина.

– Так, без проблем, – відповів Кит, вловивши погляд Андрія,  сповнений розчарування. – Поснідаємо й будемо збиратися. Налити тобі кави?

– Так, дякую.

      Андрій звільнив стілець, а сам пішов до автомобіля складати намети та збирати речі. Він одягнув сорочку, відчув ніжний і такий знайомий аромат. Вилаявся мовчки, бо його серце зрадницьки завмерло, а подих перехопило. Ще пів року тому, коли він ховав своє кохання, палив його в пожежі зради й відчаю, хлопець пообіцяв собі, що більше жодного разу не закохається.

  «Ще не пізно, зроби щось!» – торочила його свідомість. А він не міг поворухнутися, сидів у машині й щосили стискав кермо. Їй буде краще без нього. Доки вона ще не закохана. Доки вона ще може так легко піти. Не обертаючись…

      Уже в машині, на півдорозі до квартири Варвари, Анжела ніжно поклала руку  їй на коліно.

– Не йди з роботи, лишися. Ненадовго, хоч на якийсь час. Микита придумає причину, пошук заміни чи ще щось, – почала Енж. – Правда, любий?