ЧАСТИНА 22

    Варя прокинулася з променями вранішнього сонця. Андрій – трохи раніше, тож устиг тихо поспостерігати за красунею в його сорочці. Вона розплющила очі й усміхнулася.

– Доброго ранку! – привітався хлопець.

– Доброго… На кухні, на капоті… Навіть боюся уявити, де можу заснути наступного разу, – приємно потягнулася.

    «Головне, щоб не в ліжку того Чебурашки чи ще когось», – подумав Андрій. Він простягнув їй руку та допоміг злізти з капота.

– Не знаю, як ти, а я нестерпно хочу кави. Поїхали? – запитав він.

– Було б чудово!

– Думаю, їхати додому вже немає сенсу. Зараз організую сніданок із кавою – і одразу в клуб.

     Вмостившись зручно на сидінні біля водія, уже за пів години Варя пила найсмачнішу каву й снідала теплим гамбургером. Ранок може бути й добрим, і ласкавим, і сповненим надії…

      У клубі після теплого душу взагалі відчувала себе бадьорою й сповненою енергії.

– То ви спите до обіду, то ні світ ні зоря вже на роботі, – поглузував Микита, побачивши їх за чверть восьма в клубі, коли приїхав сам. – Дивна парочка, чесне слово.

– Я маю відлучитися на кілька годин, доки немає записаних клієнтів, – Андрій хутко підвівся й вибіг із клубу.

     Повернувся сумним та роздратованим і на жодні питання відповідати не захотів. Так тривало зо два тижні. З Варварою теж майже не розмовляв. Дівчина так і не змогла зрозуміти, що сталося того ранку.

    День Незалежності вирішили відсвяткувати на природі. Микита з дружиною та донькою, Арсен, Стася, Пола з чоловіком та Андрій з Варварою.

  Микита наблизився до товариша, який сидів на березі річки з бляшанкою пива. Уже майже стемніло й над водою розкинувся туман.

– Дроне, що з тобою? Поясни нарешті, – Кит сів поряд.

– Я знайшов брата Варвари, – Андрій відпив з бляшанки. – Ні, не так. Спочатку з батьком Дмитра ми шукали бандюків, яким він завинив гроші, і нікого не знайшли. Потім продовжили й вийшли на заробітчанина, який зараз працює в Польщі. Я навіть зв’язався з ним. Нормальний адекватний чолов’яга, але ні про який борг ніколи не чув...  Далі ще цікавіше.

– То Варвара… Це її несправжнє ім’я? – запитав він у друга.

– Ні, ім’я справжнє. І батьки справді померли. І жила вона собі спокійно до літа цього року. Працювала в школі, вела гурток танців у шкільної малечі. А далі в гру вступають моя люба маленька сестричка й навіть Арсен.

– Яким чином? – здивувався Кит.

– Тому що тільки людина, яка мене знає не один десяток років, мої звички, уподобання – усе, чим я дихаю і що люблю, могла вигадати це. Я знайшов в youtube шкільні записи постанов. Гарна дівчина, на деяких відео в окулярах. Нормальних, не тих, які ми бачили на ній. Подекуди в лінзах. Самодостатня, талановита.

– Тоді зовсім не розумію, – відповів Микита й почухав потилицю.

– І я теж не розумів, доки не пригадав вечірку, на якій Варя була присутня. І сестра моя, до речі, теж. Це ж вона її запросила. Пам’ятаю не дуже чітко, бо то було через кілька тижнів по тому, як дізнався, що Іванка йде від мене. І пригадав Варю не відразу: була гарна, у вечірній сукні, із макіяжем. Здається, я навіть щось розлив на Варвару, ми перекинулися декількома фразами, доки шукав рушник для неї. Щось на кшталт: мені шкода, що хороші дівчата трапляються занадто пізно.

– А до чого тут Стася? – не зрозумів Микита.

–Ти думаєш, що Варвара сама, без чиєїсь допомоги потрапила в будинок моїх батьків? Не вірю…

– Ти вже сказав Варі, що знаєш? – нарешті запитав Кит.

– Ні, – Андрій покрутив бляшанку в руці, –  бо, якщо я це зроблю, вона піде.

– Ти закохався?

– Я без тями серджуся й ревную до того Чебурашки. Мені просто дах зносить, друже!

– То скажи їй про це, – порадив Кит.

– Навіщо їй такий, як я? На мені тавра вже ніде ставити. Можливо, зустріне того, хто справді народжений для неї. Я зраджував і робив боляче тим, хто мене кохав, і тим, кого кохав я.

– Кожен має право на останній шанс, –  тихо промовив Кит.

– Шляхетний мій друже, ти кажеш ці слова після того, як я переспав із твоєю дружиною? І розказав тобі про цей вчинок? – від огиди до себе Андрію стало млосно.

– Спочатку я був ладен вбити тебе, а потім багато подій якось стали на свої місця. І твій вчинок не виняток. Того вечора Віка сама тебе спровокувала. А ти розказав мені про це не заради того, щоб поглумитися, а щоб я нарешті відпустив минуле. Ти, саме ти дав мені шанс бути по-справжньому щасливим. Я дякую тобі за Енж і мою маленьку донечку.

– Ти дякував би так само, якби я зробив це з Анжелою? – Андрій до болю стис кулак.

– Вона б цього ніколи не зробила! От у цьому й різниця!– зауважив Микита. – Та й ти теж.

– Шкода, що хороші дівчата трапляються досить пізно, – Андрій допив пиво й підвівся.

– То, може, варто не відпускати ту, яка вже з’явилася у твоєму житті, а не чекати, коли дійсно вже буде запізно? – запитав Кит.