ЧАСТИНА 21

     Микита примружився й підозріло пронизав поглядом Андрія, уточнюючи:

– Майже обід… Я чогось не знаю?

– Проспав, – відрізав Андрій і, як завжди, усівся на своє улюблене місце в кабінеті друга.

– Маю надію, що не в обіймах Варвари, – пожартував Кит, але, зваживши на реакцію Андрія, пожалкував про сказане.

– Ти справді зробив це?! – вигукнув товариш.

– Так, я справді заснув поряд, але… нічого не було.

– Ти поряд і нічого не було!??  Та ці слова апріорі не можуть бути в однім рядку.

– Мабуть, це старість, – награно парирував Андрій.

    Микита вдавився кавою.

– Слухай, друже! Там Арсен знайшов свого шкільного товариша, з котрим займався в танцювальному гуртку. Він наче не проти разом з Варварою взяти участь у  конкурсі, – розповів радісну новину турботливий Кит.

    Андрій зблід і спересердя докинув:

– Він вже тут, цей Чебурашка?!

– Та вже мав прийти, – Микита усміхнувся самими кутиками очей і поглянув на годинник.

    Не дарма Андрій з обережністю ставився до Сєні: тільки-но почав до нього звикати, як той приготував новий сюрприз. Хлопець попрямував до тренувальної зали, де зазвичай Варвара танцювала.

     Названий Чебурашкою, виявився хлопцем років двадцяти семи, який, на відміну від Арсена, ще не покинув танці, а займався професійно. Варвара поруч із ним відчувала себе незручно, бо все-таки чужа людина, яку вона бачить уперше. Професіонал розкритикував всі рухи дівчини та саму постановку танцю. Почали все з нуля.

    Андрію вистачило п’ятихвилинного спостереження за тим, що відбувається, щоб відчути, як нестерпно він хоче палити. Ця жага завжди накривала його, коли нервував.

  «До дідька це все!» – вилаявся подумки. Сів на сходах, запалив.

    Увечері Андрій чекав Варвару, сидячи на капоті свого авто. Вона наблизилася, витягла з його вуст тоненьку сигарету, загасила й викинула в смітник.

    Чоловік здивовано й сердито поглянув на дівчину, але не зміг стриматися й посміхнувся, на щоках з’явилися симпатичні ямочки. Він притьмом  почухав потилицю й з-під лоба знову глянув на сусідку. Потім спробував запалити знову, але дівчина забрала пачку з його рук, сховала в задню кишеню своїх джинсів і питально й насторожено глянула на нього.

– Що ти робиш? – з награною серйозністю запитав.

– Повертаю тебе до здорового способу життя.

– А де той Чебурашка? – поцікавився Андрій.

– Уже пішов. Його, до речі,  звуть Денисом.

– Хм… Тільки сьома година вечора, у мене немає сьогодні по запису нікого. А ти вже вільна?

– Так, Стася прийшла ще дві години тому, –  відповіла Варя.

– Тоді сідай, – він відчинив дверцята автомобіля з боку дівчини. – Пропоную десь повечеряти, бо не маю бажання їхати додому, – продовжив Андрій. – Знаю симпатичний ресторан. Тобі має сподобатися: там дуже смачно готують.

– У майці й джинсах я не дуже готова до вечері в ресторані. Тип паче, там можуть бути твої знайомі. Скажуть: де ти взяв це дівчисько, – пожартувала Варя, але зерно істини Андрій таки вловив, тож поспішив з переконливим доведенням:

– Не чуди! По-перше, мені байдуже, хто там і що думатиме. У мене тільки двоє друзів: Микита й Дмитро. А по-друге, по-справжньому гарні дівчата навряд чи усвідомлюють, наскільки привабливі. Кому потрібні ті тонни косметики, коли вранці без сліз і заспокійливого на неї не глянеш?

    Він зиркнув на Варвару й зрозумів, що зовсім її не переконав.

– Ну, добре, якщо ти так не хочеш у ресторан, давай замовимо їжу з собою.

  Другий варіант Варварі сподобався набагато більше.

– Зараз зателефоную й зроблю замовлення. Доки ми доїдемо, уже все буде готовим.

– Дякую, – дівчина задоволено всміхнулася.

     Андрій повернувся з пакетом їжі. Сіли в авто й вирушили за місто. Зупинилися під хвойним лісом, запах якого забивав памороки смолистими ароматами. Сонце повільно сідало, а місто було як на долоні.

   Водій допоміг Варварі залізти на капот і всівся сам поруч.

– Не шкода машини? – запитала вона.

– А що їй буде!?  Кадр дня – «Захід сонця», – і вручив Варі одноразову виделку й відкритий контейнер з їжею.

– Дуже гарне місце й смачна їжа. Дуже смачна! – дівчина із задоволенням поклала до рота ще шматочок. – Ти часто буваєш тут?

– Так, раніше часто бував. Потім забув, а тепер, через п’ять років, знову пригадав. Приїздив сюди, щоб побути на самоті й подумати, – він поглянув на Варю.

– Коли треба подумати або мені погано, я танцюю, – відповіла дівчина й здивовано запитала: – А за останні п’ять років ти ні разу не бажав побути на самоті чи подумати про щось?

– За останні п’ять років багато чого сталося. І, зазвичай, такі події, які хотілося б забути, а не думати про них. Прикро, що минуле ні змінити, ні переписати не можна,– печальним тоном промовив Андрій.