ЧАСТИНА 15

          П’ять років по тому

        У заміський будинок батьків Андрій повернувся ввечері, знаючи, що ті у від’їзді. Отже, матиме можливість побути на самоті. Сьогодні був важкий день. Він запам’ятається як фінал п’ятирічних стосунків з Іванкою. Кінець шлюбу, любові, надіям, ніжності, які нестямно відчував до коханої жінки. Важко було відпускати, але егоїстом Андрій ніколи не був. Сталося так, як мало статися. Просто це він, мабуть, з’явився в її житті тоді, коли не мав цього робити.

        Хлопець знесилено впав на диван, заплющив очі й сидів так хвилин п’ять.  Потім витяг пляшку бренді, відкоркував і налив у склянку. Випив залпом. Тепло розлилося напруженими м’язами.

       У пам’яті зринав той вечір, коли Іванка повернулася додому  стурбованою. Андрій ніяк не міг зрозуміти, які емоції вона зараз відчуває. Він спробував поцілувати, але дівчина відсахнулася, а потім зніяковіло опустила очі. І раптом усвідомив: щось не так. Байдуже й прохолодно чоловік вислухав розповідь про перше кохання, про долю. Жодним мускулом не відреагував на Іванчині вибачення, але всередині поволі здіймалася буря, серце розривалося на шматки: саме в той момент втратив ту, яку кохав…

       Із сумних спогадів чоловіка повернуло дивне шурхотіння. Він скочив із дивана й прислухався. Потім, крадучись, піднявся  сходами. Шерех долинав із кімнати сестри. Але ж Андрій достеменно знав, що Стася в місті. Тож рвучко відчинив двері, двома кроками наздогнав злодія й заламав йому руки.

        – Відпустіть мене, будь ласка, – почув зляканий, благальний жіночий голосок. – Я не злодійка.

        – То що ж тоді робиш у чужому будинку? – грізно й сердито запитав Андрій.

        – Мені ключі дала Ваша сестра. Відпустіть… боляче…

         Андрій трохи послабив хватку й, діставши телефон із кишені джинсів, почав набирати номер сестри. Гудки лунали, але ніхто не відповідав. Відпустивши руки, чоловік ухопив злодюжку за лікоть і силою потяг  сходами вниз  у кухню, де штовхнув у крісло поруч із диваном.

         – А Ви не дуже ласкаві, – дівчина потерла червоні зап'ястя рук.

         –  Надумаєш тікати – одразу викличу поліцію, – не зводив із полонянки очей Андрій.

         Дівчина була мініатюрною, невисокою, одягненою в старий плетений светр невизначеного кольору й подерті джинси. Пучок світлого волосся, зав’язаний стрічкою, якісь старомодні, наче бабусині, окуляри. Кирпатенький носик, ні грама косметики. Дівчина кусала пухкенькі губи й на вигляд мала років двадцять із хвостиком. Хоч і була зворушливо-переляканою, та в Андрія викликала лиш невдоволення й злість: звідки взялася і хто вона? Що робить у цьому будинку?

  Знову набрав номер сестри – і та нарешті відповіла на дзвінок.

– Братику, чого телефонуєш? Ти ж знаєш, що я на лекціях, – пробурмотіла незадоволена Стася.

– Я б не телефонував, якби не знайшов у батьківському будинку незнайомку, яка запевняє, що ти їй дозволила…

У відповідь – пауза. А потім просте пояснення:

– Так це Варя, моя хороша знайома. У неї проблеми. А я знала, що батьків декілька місяців не буде, от і запропонувала сховатися тут. Тільки не розумію: що там робиш ти?

– Святкую, – саркастично відрізав Андрій.

– Що саме? – здивувалася Станіслава.

– А ти не знаєш? Своє розлучення!

– Вітати не буду, братику, – сумно зазначила сестра, – бо знаю, що це для тебе аж ніяк не свято.

         Андрій задумався й відволікся, а коли озирнувся, Варя вже швидко піднімалася сходами.

– Братику, не ображай Варю: їй нікуди йти. А хата стоїть пусткою. Гарна приманка для крадіїв у заміських будинках. А так хоч хтось та є…

– Якщо вона захоче піти, зупиняти не буду! – відрізав Андрій і обірвав зв’язок.

  Знову почулися кроки. Хлопець повернув голову й помітив Варю з невеликою спортивною сумкою.

– Дякую за синці й за те, що не здали в поліцію, – вигукнула дівчина й поспішила до дверей.

Раптом Андрій рішуче перегородив їй дорогу.

– Зачекай! – випалив.

– Так, звичайно, – Варвара зупинилася й розкрила сумку. – Можете впевнитися, що я нічого чужого не прихопила з собою.

  Андрій зніяковіло заморгав і додав похапцем:

– Та я не це мав на увазі. Можете лишитися, доки не владнаєте свої проблеми, – і простягнув руку по сумку.

  Дівчина підозріло примружилася, віддаючи багаж, і перепитала:

– Це точно? Я можу лишитися? 

         Молодик не відповів, мовчки відніс сумку в кімнату сестри, а сам вийшов.