ЧАСТИНА 13

      Микита повернувся додому, відчинив й відразу відчув аромат смачної вечері. Анжела вийшла назустріч у його футболці. 

– Привіт, – він міцно обійняв дівчину, – як добре, коли тебе вдома чекають.

      Хлопець скинув верхній одяг і взуття.

– Іди-но сюди, – він поманив дівчину за собою до зали, потім ухопив її й посадив до себе на коліна, як маленьку дівчину. – У мене є для тебе дещо. Заплющ очі й простягни долоню. 

      Енж слухняно виконала прохання. Хлопець витяг із кишені маленьку коробочку й обережно поклав на долоню дівчині.

      Анжела відкрила. Від радості й щастя в її очах заблищали сльози. А Микита витяг каблучку з синім камінчиком і надів коханій на безіменний пальчик.

– Я хочу, щоб весь світ і всі навколо знали, що ти моя.  Я кохаю тебе, моя Мишко. І хочу, щоб ти вийшла за мене заміж навесні. А ще хочу, щоб подарувала гарненького малюка з блакитними очима, – він лагідно поцілував її у скроню. – Згодна?

– Так, – прошепотіла Анжела й поцілувала Кита ніжно. – Я теж тебе дуже кохаю й із задоволенням стану твоєю дружиною. 

        Він обійняв дівчину і припав до її солодких губ.

***

      Суботній вечір. Андрій пробігся сходами і подзвонив у квартиру Іванки. За хвилинку дівчина відчинила.

– Привіт, – усміхнувся хлопець і пройшовся долонею по своєму волоссі. 

– Ну, привіт! – Іва тугіше затягла пояс на халаті, – Із чим пов'язаний візит?

– Пам’ятаєш мою сестру, Стаську? Приїхала на вихідні й кличе тебе на чай із тортиком, – Андрій мило всміхнувся.

– Стася кажеш? – вона лукаво посміхнулася. – Тортик хоч не ти готував? Якщо так, то дві години вже минуло? – поглузувала дівчина.

– Ой, не хвилюйся активоване вугілля є, не бійся. Чіплятися теж не буду, обіцяю руки тримати на колінах. 

– Чиїх? – із награною серйозністю запитала Іванка.

– Ну, добре, на своїх.

– До речі, дякую за квіти, які кур’єр доставив на роботу. Навіть не хочу знати, як ти дізнався, де я працюю, – зіронізувала дівчина.

– Цей тиждень був скаженим. Дуже хотів це зробити сам, але не вийшло. Одягайся, я почекаю. 

– Зайди, зачекай, – запросила дівчина.

  Андрій зайшов у квартиру й скористався моментом, коли дівчина зачиняла двері: обійняв і поцілував.     

– Я скучав, – Андрій зарився обличчям у волосся дівчини й навіть не збирався відпускати.

  Вона мовчала. 

– Я складний, емоційний і не передбачуваний. Зі мною не завжди легко... Але я хочу бути з тобою, – він зазирнув в її очі. – А чого хочеш ти?

– Не знаю, – тихо промовила вона.

– Блін, Іванко, ти хоч розумієш, що ти перша жінка, перед якою я оголив своє серце, – знервовано випалив Андрій, відступивши крок від дівчини. 

– Я не просила,– напружено відповіла дівчина.

– Зрозуміло, – похмуро відповів він. – Дарма я прийшов.

– Чекай, – Іва схопила Андрія за зап'ясток. – Не йди.

– Чому ж не маю цього робити? – Андрій сердився й на себе, і на неї.

– Якщо ти підеш, то більше не повернешся,– сумно відповіла дівчина.

– Не повертаюся туди, де я не потрібний, – зауважив Андрій.

  Вона закусила нижню губку й тихо промовила:

– Ти потрібен… Але я боюся...

– Чого ти боїшся? – лагідно запитав чоловік і зазирнув в очі, обхопивши обличчя дівчини долонями.

– Боюся бути черговою твоєю розвагою. Боюся й того, що відчуваю до тебе.

– Я не збираюся розважатися з тобою. Хочу кохати тебе.

   Андрій нахилився ближче до її обличчя, Іванка відчула його подих, його жагу, його руки сковзнули нижче до її талії… Цей ніжний рух його долонь... Дівчині на мить здалося, що вона оголена, що ніякого халату немає. Тож коротку відстань до губ сусіда подолала сама, обхопивши його за шию.

***

  Ліла прийшла до тями, озирнулася на всі боки. Обшарпані сірі стіни, ліжко. Руки зав’язані на спині, гамівна сорочка. Якось-таки зуміла сісти на ліжку. 

– Я не хотіла бути лихою! Я хотіла, щоб мене любили, – вона заплакала.

  Почулися кроки з коридору. У кімнату зайшла огрядна медсестра зі шприцом у руках.

– Оклигала вже? Час колоти ліки, – пробурмотала жінка, готуючись зробити ін’єкцію.

***

  Настя сиділа на кухні подруги Марини, пили гарячу каву.

– Настьоно! І що ти збираєшся робити далі? – запитала подруга.

  Дівчина знизала плечима.

– Не ховатимешся ж від нього вічно, – вона поглянула на Настю. – Те, що ти побачила в його квартирі, ще треба з’ясувати. Вони ж не кохалися перед вікнами.