ЧАСТИНА 10

      Увечері повертаючись з роботи, Андрій припаркував автомобіль і підвів очі вгору. Свої вікна він побачив одразу, а поверхом нижче не світилося. 

– Цікаво, нікого немає вдома чи таке активне примирення, що й світло не вмикають.

      Він притулився до капота машини й закурив. Потім загасив недопалок і  підпалив іншу. Здалеку почув стукіт підборів й помітив жіночий силует.

    Іванка йшла з роботи втомлена. Хоч би Єгор знову не приперся, досить і  сварки вранці. Подарував квіти, а сам почав хвалитися, який він класний: приїхав аж через усе місто (насправді два квартали) заради неї! А вона з напівголим  типом спускалася о третій ночі…

    Несподівано з темряви виринув Андрій. Іванка ледь не врізалася в нього й розгублено заморгала…

– Привіт.

– Ну, привіт, – відповіла.

– Вітаю з примиренням…

– Яким? – перепитала здивовано дівчина.

– Як яким? Із твоїм хлопцем, – уточнив Андрій.

– Андрію, це ревнощі? – вона розсміялася.  

– Можливо, – випалив зопалу хлопець.

  Іванка всміхнулася.

– То я вже не нестерпна сусідка, яка вдерлася у твій простір? – Іва з викликом заглянула в очі співрозмовнику.

– Бачу, тобі вже краще, – припустив Андрій,  не відповівши на питання.

– Мені буде краще, якщо ти триматимешся від мене подалі, – дівчина поплескала хлопця по плечу й попрямувала до під’їзду.

      Андрій якусь мить ще покрутив у руках пачку сигарет: чи запалити ще одну, чи вже й так дим із вух суне? Запхав до кишені й мимоволі торкнувся до губ, пригадавши той перший поцілунок із сусідкою. 

***

      Як тільки Анжела повідомила, що на Дмитра чекає новенька, він подався в тренажерну залу, хоча було вже досить пізно. Настя добряче запізнилася: домовлялися на сімнадцяту, а зараз уже двадцять перша. Ден був, чесно кажучи, досить роздратованим. Існують же такі поняття, як домовленість та пунктуальність…  

Дівчина зупинила тренажер і повернулася до Дмитра. Щоб не втрачати часу, вона розігрівала м’язи на біговій доріжці.

– Я перепрошую, що запізнилася: працювала із замовником і запізнилася на тренування.

– Добряче так, здається,  годин на чотири. Варто попереджати наступного разу,– Дмитро дістав телефон дівчини, зафіксований на руці,  простяг Насті, щоб розблокувати екран. Увів свій номер, зберіг, зателефонував і відбив виклик. Усміхнувся й поклав назад.

– Ще раз перепрошую, – винувато промовила дівчина.

– Проїхали. Ходімо на наступний тренажер.

       Настя слухняно пішла. «Цікаво, чи в усіх відвідувачок клубу Дмитро бере номер телефону таким чином? І з чим це пов’язано? Вона сподобалася йому чи це через запізнення?»

      «А сіднички в неї справді гарні в чорних коротких шортиках, –  пригадував Дмитро, доки чекав дівчину з роздягальні. – А ще вона справжня: без ботоксу й силікону, приємна й розумна, зовсім не схожа на мою колишню. Стоп! – Ден відмахнувся від таких думок. – Здається, ще годину тому ти сердився на неї!» – нагадав він собі.

 Але усмішка все одно не сходила з його уст, тож коли дівчина вийшла з роздягальні, Дмитро запропонував підкинути її додому. Настя вагалася, але погодилася.

– Енж, там ще Кит у кабінеті, занеси йому ключі й біжи додому: уже пізно, – попросив Дмитро.

Анжела постукала у двері кабінету Микити, не дочекавшись відповіді, увійшла. Кит сидів за столом, поряд – пляшка метакси ще майже повна, чарка й порізані фрукти.

– Микито, замкнеш клуб. Я вже піду. – Дівчина побачила пляшку й схвильовано запитала:  – Щось сталося?

– Сталося, – він відкинувся в кріслі й пильно глянув на дівчину. – Хріново на душі. Хочеш зі мною?

      Не дочекавшись відповіді, Кит дістав із шухлядки другу чарку. Поставив поряд з диваном невеличкий столик, переніс туди пляшку й фрукти, налив  у чарчину напій, допоміг дівчині зняти верхній одяг. Як тільки сіли на диван, простягнув чарку. Коли Анжела пригубила, випив сам. Напій був міцним, але м’яким, тепло розлилося тілом Енж, трохи знявши напругу. Вона допила й зручніше вмостилася. Микита знову розлив напій, ледь цокнувся чаркою й знову випив. Енжі ще тримала в долоні склянку, мовчки спостерігаючи за Микитою.

–  Ти знала, що дружина зрадила мені з Андрієм? – він повернувся до дівчини. 

– Ні, ми не розмовляли з ним на цю тему, – відповіла Анжела й пригубила з чарчини. – Прикро, що так сталося.

– Тобі прикро, – передражнив її слова. – Звісно! А йому ні, укотре робить те саме. Тільки відчує, що мені хтось небайдужий…

  Микита знову налив собі, випив і поставив на стіл склянку. Анжела теж допила, але відмовилася від чергової порції, віддала склянку Микиті.

– У дружини я вже не запитаю, бо загинула… Але ти мені можеш відповісти: чому жінки обирають його? Чому по допомогу ти теж пішла до нього?

  Енж мовчала, Микита схопив її за плечі й зазирнув в очі.