ЧАСТИНА 5

      Обідня перерва в маленькій кав’ярні в стилі Провансу, де смачно пахло випічкою та ароматною кавою. Настя й Марина скинули шубки й зручно вмостилися за вільним столиком. Офіціант прожогом приніс смачну каву й круасани.

– Ну, як там твій симпатичний тренер? Ще не позбувся своєї? – поцікавилася подружка.

– Ні, – зітхнула Настя.

– А коханець приходив?

– Ні.

– Тоді в мене є маленький презент для тебе, – Марина загадково витягла з сумки подарунковий сертифікат клубу Bodesport. – Це тобі, подружко! Я за те, щоб наші мрії здійснювалися!

– Маринко, навіщо ти? О Боже! – Настя притулилася чолом до плеча подруги.

– Знаю: сама ти зроду не наважилася б. А я впевнена, що всі люди трапляються нам у житті не випадково. Може, моя роль – зробити тебе щасливою, – дівчина тепло посміхнулася й обняла подругу. – Завтра купуємо класнючий спортивний костюм.

        Настя затисла в руці пластикову картку клубу. Можливо, подружка має рацію: самій треба дбати про своє щастя чи принаймні переконатися, що Дмитро дійсно той, хто потрібен.

***

      Пізно вночі Іванка прокинулася від гучної музики, що лунала від горішніх сусідів. Голова нестерпно боліла, усе тіло ламало, горло обклало так, що боляче було ковтнути. Декілька хвилин дівчина покрутилася в ліжку, зрозуміла, що знову їй не заснути (та ще й під такий галас), накинула халат і побрела на кухню. Ледве тримаючись на ногах, вона знайшла аптечку, покопирсалася там і з’ясувала, що ліків проти температури чи хоча б знеболювального немає. На годиннику – третя. Ближні аптеки зачинено, а цілодобові занадто далеко.

         Іванка з надією набрала номер телефону свого хлопця.

– Ванька, ти збожеволіла! Ти бачила, котра година? – почувся роздратований голос у слухавці.

– Єгорчику, мені геть погано, я дуже захворіла. Чи немає в тебе ліків? – лагідно й ледь чутно спитала дівчина.

– Які ліки серед ночі? Мені завтра вставати о шостій, а ти хочеш, щоб я їхав до тебе через усе місто? Лягай спати, зранку розберемося, – і вимкнувся.

  Іванка набрала кур’єрську службу.

– На жаль, зараз усі оператори зайняті. Залишайтеся на лінії до з’єднання з оператором, – пролунав дзвінкий голос автовідповідача.

  Іва кинула слухавку. Обхопила голову руками, бо біль був просто нестерпним.

– Музика лунає, отже, хтось у тій квартирі точно не спить. Може, мають хоч якісь ліки… – промайнула ідея в голові.

  Дівчина затягла пояс на довгому шовковому халаті яскраво-синього кольору, схопила гроші, ключі й пішла турбувати сусідів. Усе-таки це вони розбудили її своєю гучною музикою.

  На дзвінок двері відчинила дівчина.

– Ой, якщо ви прийшли через гучну музику, прошу вибачити. Зараз зроблю тихіше, – зніяковіло пролепетала господарка квартири.

– Ні, я не через це. Перепрошую, чи нема у Вас ліків? Чогось типу фервексу чи колдрексу.

– Стася, хто там? – почувся чоловічий голос з іншої кімнати. – Я казав тобі не вмикати так гучно музику.

– Це сусідка прийшла за ліками, – прокричала Стася так, щоб її почули, й додала: – Зайдіть, на сходах холод собачий, а ви хворі.

  Іванка зайшла, а дівчина зачинила за нею двері.

– Пішла брехня по селу, що я лікар, скоро всі бабуньки в під’їзді будуть у чергу шикуватися під дверима за рецептом від артриту й тиску, – на ходу бубонів Андрій, крокуючи з душу оголеним, у самих спортивках. На плечах рушник, світле волосся мокре, темні очі пронизливо холодні. 

– Здрасті, – похмуро відреагував хлопець, побачивши знайому сусідку.

Іванка розвернулася, щоб піти геть, та Андрій притримав двері рукою. Стася вже шукала ліки на кухні.

– Вашій дівчині є 18 років? – тихо поцікавилась Іванка.

– Стася, тобі є 18? – голосно й досить єхидно прокричав Андрій.

– Брат із тебе такий собі. Коли вже запам’ятаєш, скільки мені років? А хто це питає?

– Поліція приїхала. Якщо ти неповнолітня, то в «обезьянник» тебе заберуть тільки з мого дозволу, – жартома парирував Андрій.

  Стася повернулася, тримаючи в руках два фервекси, простягла Іванці.

– Дякую. Якщо можна, я заплачу.

– Не можна, – посміхнулася Станіслава. – Правда, братику, нам грошей не треба.

– Ні, будь ласка,  хочу заплатити, – наполягала Іва.

– Досить буде того, що ви не займатимете мою парковку.

Запалені червоні щоки Іванки, здається, ще дужче спалахнули. Вона зробила спробу вийти з квартири, але Андрій знову притримав двері. Доторкнувся спочатку до її чола, потім до руки.

– А як щодо швидкої? –  поцікавився хлопець.

– Ні, це просто хворе горло.

– Стасю, неси ще стрепсилс. Там теж є, – попросив Андрій. – Якщо потрібна буде завтра допомога… – не встиг закінчити хлопець, бо повернулася Станіслава.