ЧАСТИНА 4

        Туманна, пронизливо холодна осінь змінилася календарною зимою. Останнє листя попрощалося з деревами, і вони, наче сироти, стовбичили край дороги. Саме так здалося Анжелі, саме так вона відчувала й себе: самотньою, одинокою край дороги життя.

          Енж поверталася додому після роботи. Сьогодні п’ятниця. Завтра й у неділю зміна Ліли, отже,  попереду два дні жахливих вихідних.

– Нарешті явилася! – гнівно рявкнула свекруха, яка приїхала сьогодні. – Нормальні жінки створюють комфорт чоловікам, а ця шалава невідомо де й з ким.

– І Вам добрий вечір, – тихо промовила Енж. – Робочий день у клубі, де я працюю, до двадцять другої. Ігор про це знає.

– Добре, іди вечеряти. Уже ж наварила замість тебе, не все ж синочку голодним сидіти. Он уже одні очі лишилися.

       Анжела хотіла додати, що то від горілки, але вчасно промовчала. Її насторожила така «люб’язність» матері Ігоря, але дівчина не подала знаку, вимила руки й мовчки сіла з усіма за стіл. Борщ в її тарілці вже парував.

– Смачного борщику мамця наварила?

– Так, мамцю! Анжелка такого не готує, – з напханим ротом мовив Ігор.

– А тобі, задрипанко, несмачно? Чого не їси? – свекруха обпекла поглядом дівчину.

        Анжела з’їла кілька ложок, ледь проковтнувши їх. За кілька хвилин відчула якусь слабкість: стало важко піднімати руку й ворушити кінцівками.

– Що з нею, мамцю? – запитав здивований син.

– Нічого особливого, плеснула трішки з флакончика. Тримай, – жінка підкинула флакончик у повітрі, а Ігор підхопив його.

– Знову замутила з лікарні, – розсміявся Ігор.

– Що б ти робив без мамці. Шостачив би десь днями й ночами, якби я не підсуєтилася й не оформила синулі інвалідність. Лежиш собі вдома, горя не знаєш і кошти регулярно отримуєш. Якби ще не це убоге непорозуміння. Тягни її в спальню, не бажаю цю лярву бачити, поки я тут. Ігор потяг дівчину, але перед тим, як покласти на ліжко, декілька разів пхнув ногою. Хай знає!

– По пиці не бий. Хай вале в понеділок на роботу: нічого за твій кошт жити та сидіти на шиї.

       Під дією ліків Енжі міцно спала. А для Лілії було не важливо, як саме, аби сон нарешті зморив і її. Дівчина сиділа на ліжку й крутила в руках блістер, дістала  пігулку, мить потримала її в руці й поклала до рота, запивши водою. Уже котру ніч не може заснути... Ліля скрутилася калачиком і вкрилася ковдрою з головою.

– Як далеко я готова піти й чи зроблю це знову?

       Вона заплющила очі й чітко побачила кадри зі спогадами, адже була останньою з тих, хто бачив Віку живою. Ось дівчина, наче на яву, подає їй чашку з трав’яним чаєм.

– Іди геть, примаро! – Ліла накрила голову подушкою. – Він мій, а тебе вже немає ні на цьому світі, ні в його житті. На щастя…

      Вихідні минули. У понеділок Енжі постукала у двері кабінету Андрія.

– Андрію Миколайовичу, можна зайти? – запитала вона.

– Так, так, заходь! – запросив Андрій. – Щось сталося?

  Дівчина зробила декілька кроків назустріч і завмерла.

– Ти захворіла? – схвильовано поцікавився Андрій, поглядом оцінивши, що виглядає дівчина кепсько.

– Не зовсім, – Анжела зробила вдих, забувши про гострий біль. – Мені потрібне знеболювальне.

– Що болить? – уточнив хлопець.

– Мігрень, – спробувала збрехати дівчина.

          Хлопець недовірливо примружився. Щоки Енж почервоніли: вона зрозуміла, що брехню викрито. Дівчина схлипнула й підняла чорну футболку вільного крою, витягши її з-під спортивного комбінезону. На ребрі темніла велика  фіолетова гематома. Вилиці хлопця заходили ходором. Андрій мовчки відкрив ключем шухлядку й дістав блістер зі знеболювальними пігулками.

– Тримай, – простягнув Анжелі пігулки. – Двічі на день, але має минути не менше дванадцяти годин між прийомами. І ніяких фізичних навантажень.

  Енжі подякувала й вийшла з приміщення, причинивши за собою двері.

  Андрій дістав із кишені телефон і набрав номер Микити.

– Ките, зайди на хвилину, – пробурмотів у слухавку.

– Що хотів? – поцікавився Микита, який через хвилину вже стояв у кабінеті друга.

– Це від ваших тренувань наше Диво ходить тепер із синім ребром? – серйозним тоном запитав Андрій.

– Дроне, яке Диво, які ребра?

– До мене за знеболювальним декілька хвилин тому приходила Анжела.

  Микита здивовано дивився на друга, не знаючи, що відповісти.

– Я порадив їй якийсь час утриматися від фізичних навантажень, – продовжив Андрій.

– Дякую, що попередив, але…

– Чому я це кажу саме тобі? – перебив його товариш. – Мабуть, тому, що неодноразово бачив, як ти працюєш з Анжелою, навчаєш її. Не можу тільки зрозуміти мети. То, може, поясниш, звідки травма, якщо це не наслідок невдалих тренувань.