Розділ 4 Ін’єкція життя

Блондинка років сорока сиділа за великим столом і курила, дивлячись у вікно на всю стіну. Коли Марк зайшов, вона повернулася в кріслі.
- Майор Гнап. Я розслідую вбивство вашого боса.

         Жінка встала, потисла йому руку і вказала на стілець:
- Мене звати Вікторія Павлівна Світоліна. Я працюю заступником директора дослідницького відділу корпорації «Майхевен».

Коли Марк сів, у кабінет зайшов Іван.
- Пане Гнап, допит працівників корпорації ви повинні проводити у моїй присутності. Такий наказ пана Йогансена.

Марк кивнув. Іван сів на вільний стілець.
- Вікторія Павлівна, коли і де ви в останнє бачили Ігнатенка живого?
- Вчора о восьмій вечора. Він працював у своєму кабінеті.
- З ним хтось був?
- Всі співробітники відділу вже пішли додому.
- Часто він затримувався так довго?
- Майже щодня. Ігнатенко втратив сім’ю в автокатастрофі. Робота стала для нього ліками. Іноді він навіть ночував у кабінеті.           
- Він нікого не очікував учора?
- Здається ні, - Світоліна стенула плечима і закурила нову сигарету. Її пальці дрібно тремтіли.
- Хто тепер очолить відділ?

Світоліна подивилася на Івана потім на Марка.
- Рішення про призначення директора відділу приймає пан Йогансен, - втрутився Іван. – Пані Світоліна буде тимчасово виконувати обов’язки директора.
- Ви думаєте я його вбила заради посади?  
- Я нічого не думаю, поки що.

Наручний годинник Марка легенько стиснув зап’ясток і завібрував. Він підвівся, вимкнувши сповіщення:
- Мені треба прийняти Ін’єкцію. Ви казали, що це можна зробити тут.
- Вікторія Павлівна, - сказав Іван. – Організуйте процедуру для пана Гнапа.
- Звісно. Прошу за мною.

В коридорі стояв Безус.
- Я чекаю вас в тому кабінеті, - сказала Світоліна, вказуючи на двері.

Під білим халатом Світоліної чітко вимальовулася тонка талія і круті вигини стегон. Ніби відчувши на собі погляди трьох чоловіків, жінка на мить озирнулася і зникла за дверима.
- Записи відсутні, - сказав Безус.
- Що? – не зрозумів Марк.
- Проміжок між восьмою вечора і першою ночі зник.
- Цього не може бути! – вигукнув Іван. - У нас найзахищеніша система контролю.
- Нехай наші спеціалісти розберуться з цим, - сказав Марк.
- Я вже віддав наказ, - мовив Безус.

Марк пішов приймати Ін’єкцію.  

Спеціальне крісло стояло за скляною стіною. Над ним нависав робот схожий на будівельний кран. Світоліна сиділа за монітором, нервово вистукуючи пальцями по столу.
- Зніміть куртку і сідайте в крісло, - сказала вона. – Підніміть рукав сорочки на будь-якій руці.
- Дивно, - сказав Марк, вмощуючись у кріслі. – Ваша станція нічим не відрізняється від громадських стацій для ін’єкцій. Хіба що крісло більш зручніше.
- Ви очікували побачити тут технології майбутнього?
- Я сподівався.
- Ця станція призначена для працівників відділу. Керівник корпорації і топ-менеджери мають персональні станції у кабінетах і вдома. Існують навіть портативні станції.
- Класова нерівність в дії.

Світоліна стримано усміхнулася.
- Починаю процедуру. Розслабтеся.

Робот ожив. В його основі тихо загуло. Тонка голка вискочила у прозору трубку і швидко піднялася в гору. Вона точно встала у шприц. З іншої трубки шприц наповнився блідо-жовтою рідиною. Марк відчув, як серце прискорює ритм.
- Ви завжди так напружуєтесь?
- Не люблю гострих предметів.
- Уявіть, що ви дивитеся на себе зі сторони. Я завжди так роблю.

Марк спробував. Але в нього нічого не вийшло. Коли голка проникла у вену, він здригнувся. Та за мить стрес минув. Приємна прохолода наповнила тіло. Реальність ніби перемикнулася у кольоровий режим. Марк глибоко вдихнув. Він стримався щоб не засміятися. Через кілька годин, цей стан мине.

Робот нахилився і виплюнув голку у металічний контейнер, вбудований у стіну. У трубках забулькотіла дезінфікуюча рідина.  
- Посидьте кілька хвилин, - сказала Світоліна, вимикаючи станцію.
- Над чим працював Ігнатенко?
- Ми розробляємо Ін’єкцію життя для космічних польотів. Те що добре на землі, погано впливає на астронавтів в умовах великих навантажень і невагомості. Але поки що, ми тупцяємось на місці. Ігнатенка це дуже турбувало.
- У нього були вороги?
- На роботі, ні. Принаймні я не знаю нічого подібного. А про особисте життя ми не розмовляли.

Марк повільно встав і вдягнув куртку.
- Я вас більше не затримую. Раптом щось пригадаєте, знайдіть мене в Мережі і повідомте.
- Добре.

Біля дверей вона зупинилася і оглянула приладдя на столі:
- Дивно.
- Що саме?
- Я тільки зараз пригадала. Коли я знайшла Ігнатенка, у лабораторії не було старого мікроскопа. Ним ніхто вже не користувався. Ігнатенко тримав його як талісман.  
- Можливо він його переставив.
- Навряд. Мікроскоп нікому не заважав.
- Дякую. Це важлива деталь.

Вони вийшли в коридор. Іван стояв під дверима і невдоволено зиркав на Марка.
- Ми ж домовлялися, що допитувати співробітників ви будете у моїй присутності.
- Вікторія Павлівна робила мені Ін’єкцію. Як ви їй і наказали.
- Я чув вашу розмову.

Іван переводив гнівний погляд з Марка на Світоліну, яка дивилася на своє взуття.
- Це була приватна бесіда. Вікторія Павлівна дала мені кілька порад щодо прийому Ін’єкції.

Іван збентежено кліпав і не знав що сказати. Світоліна ледве стримала посмішку.
- Гадаю пан Йогансен вже зачекався, - сказав Марк. – Проведіть мене до нього.

Стиснувши губи, Іван різко розвернувся на каблуках і пішов коридором. Кивнувши Світоліній, Марк попрямував за ним.