Безсмертний смертний. Щезнення як порятунок

 Теплі промені вечірнього сонця пурпуровим туманом зазирали крізь щілини жалюзі. В одній з кімнат панував ляльковий затишок у поєднанні з ностальгічною тишою.  На низенькому журнальному столику стояли дві однакові чашки і тарілочка з того ж сервізного набору, наповнена простенькими бутербродами. Поруч, на дивані, сиділи дві жінки і, наче добрі подруги, розглядали старий фотоальбом. Та була в їх розмові одна дивна обставина: щось постійно говорила лише старша з жінок, в той час як інша навіть не замислювалась над почутим, а лише постійно кивала у відповідь.

 — А ось це дядько Петро з Івано-Франківська, — вказувала Маргарита Павлівна на чергову світлину. — Пам'ятаєш, як він приїздив до нас? Він тобі ще ляльку співаючу привіз. Що, не пам'ятаєш? 

 — Та таке, трохи… Ма, слухай: давай на сьогодні припинимо сімейні спогади, а завтра вже продовжимо?

 — Чого це? Ще не пізно: лише восьма година. Чи ти погано почуваєшся? Дай-но лоб… 

 — Ма, годі. Немає в мене температури. Але з посиденьками давай закінчувати: мені ще курсову писати.

 — І ти що, за одну ніч все так візьмеш і напишеш? — з поблажливою недовірою посміхнулась ненька. Але та наче б то нічого не помітила.

— Не за одну і не за десять, а писати все ж треба, — дівчина підхопила по бутерброду в кожну руку, махнула довгим золотим волоссям і побігла до своєї кімнати на другий поверх. Озирнулась вона лише біля дверей: — Тільки ти мене не відволікай, треба добряче зосередитись. Одразу на добраніч, матусю.

 — Що ж, на добраніч. А я думала, що ми посидимо, побалакаємо з чашкою кави… 

 Та дівчина не звертала увагу на слова Маргарити Павлівни, бо добре знала: якщо дати слабину, то бесіда затягнеться щонайменше до опівночі. Тому з холодною байдужістю вона зайшла до своєї кімнати і зачинила за собою двері.

 Трохи втомлена від потоку інформації, Світлана сіла на підлогу і прикрила небесні оченята. Та вже незабаром, запхнувши до рота залишки другого бутерброда і обтрусившись від крихт, дівчина швидко й бадьоро підійшла навпочіпки до шафи і почала перебирати одяг. Врешті вона обрала футболку з модним вирізом на спині та вузьку джинсову спідницю забороненої довжини. Про всяк випадок накинувши зверху маскувальний плащ, Світлана поглянула на годинник, прикинула щось про себе і притулилася вухом до двері. Прислухалась. «Щось занадто тихо. Вже заснула? А, ні: клацнула кришка. Отже, зараз вона вип'є пігулку і вже через чверть години я буду вільною, наче птах в польоті". Розрахунки дівчини справдилися з точністю до секунди: рівно через п'ятнадцять хвилин на весь будинок пролунало гучне хропіння, подібне ревінню сонного ведмедя. 

 Не гублячи часу, юна авантюристка зі спокійною душею вийшла на вулицю. Міцно причинивши за собою двері, дівчина на повні легені вдихнула свіже вечірнє повітря. Тихий літній пейзаж, що панував довкола, наче надав їй крила. Випроставшись, наче сталевий цвяшок, легкою ходою "від стегна" Світлана швидко й впевнено пішла назустріч своєму туманному щастю. Замріяна, як всі закохані дівчата, вона й не помітила пильного стеження. Переслідувач натягнув капюшона ледве не на ніс, злодійкувато озирнувся довкола, засунув руки в кишені куртки і поплентався вслід за дівчиною.

 Біля клубу з надто пафосною як для маленького містечка назвою "Манхеттен" на Світлану вже чекав той, з ким вона випадково познайомилась на минулому тижні у бібліотеці. А так же ж тоді не хотілося йти в цей храм знань: блукати серед вкритих пилюкою полиць, на яких стоять пожовтілі, мов всіма забуті мовчазні старці, книги, коли в цей момент на іншій вулиці йде розпродаж безглуздого, але такого сучасного і всім чомусь потрібного одягу. Та курсова робота все ж виштовхнула дівчину з дому  і привела до хлопця її мрії.

 До хлопця… Це слово так дивно і смішно звучить, коли закохана у високого, мужнього, чорнобрового чоловіка, старшого за тебе майже на десять років. Звісно, в наш час, коли всесвітні знаменитості знаходять собі пару молодшу на чверть століття, ця ситуація не повинна здаватись такою вже дивною. Але чомусь час від часу виникає дивне почуття, ніби поруч не коханий чоловік, а просто рідна людина — дядько, батько чи навіть брат. І лише сердце, яке ледь стримується в грудях, своїм швидким мелодійним стукотом підказує: це твоя доля на все життя.

 — Ну що, Світланочко, пішли? — дотримуючись старовинних правил справжнього джентльмена, кавалер підставив зігнуту в лікті руку. Та моментально помітивши ніяковість в реакції дівчини, він миттю випрямився і зробив невеличкий крок назад, наче кажучи: «Давай, йди вперед, а я за тобою.»

 «Що за середньовічна галантність? Аж якось незручно… Знову нав'язалось це неприємне відчуття батьківського піклування! Нічого, в клубі вже точно розслаблюсь: там і атмосфера звична, і в натовпі не так виділятися будемо. Добре, що він хоча б не в смокінгу ходить, а то б його ще, чого доброго, з офіціантом сплутали б. Ох, і треба ж було мені покохати такого дивака.»

 Та ні легка атмосфера постійного шуму і танцю, ні  сп'янілий натовп молоді не полегшив справи. Все довкола метушливо кружляло, мерехтіло, голосило, спішило радіти життю. Лише Світлана вдвох зі своїм бойфрендом сиділи на місці і не звертали на оточуючих уваги. А ще минулого б місяця дівчина не роздумуючи поринула б в бездумний хоровод веселощів. Тепер же їй було соромно навіть згадати про свої минулі викрутаси.

  — Знаєш, Олеже: мені все це зовсім не подобається. Поводять себе, наче дикарі якісь. Ні, ти поглянь: на спір банку з пивом їсть! Хоча б здогадався спочатку випити, а то їсть бляшанку і обливається. І куди людство котиться…

 — Ну, що ти, Світланочко, мов старенька бабуся філософствуєш. Не повірю, що такій гарній молодій дівчині не хочеться розвіятись. І не треба заперечувати, адже в цьому немає нічого поганого: кожному треба встигнути за своє життя повеселитися. 

 — Та я справді не хочу. Мені з тобою краще. 

 — Правду кажеш? Що ж, тоді, може, краще в кіно сходимо? А то я, чесно кажучи, втомився горло дерти, аби перекричати весь цей шум, який не справедливо називають музикою. Ти ж згодна, що навіть безголосий дятел краще зіграє на гнилому пні, ніж динаміки цих блискучих колонок?..