Безсмертний смертний. Не кожен вовк про ліс мріє

 У темно-синьому, кольору сплячого моря, небі засяяла перша вечірня зірка — Венера. Чому саме вона, що носить ім'я богині кохання, першою розпочинає нічну гру безмежно далеких холодних світил? Можливо, інші зірки, — справжні джентльмени, — поступаються місцем прекрасній і вічно молодій дамі. А можливо, що своєю появою маленька Венера символізує початок нової частини доби, — часу справжнього не прикритого кохання.

 Зазвичай у цей романтичний момент змін дитячий майданчик самотньо стояв біля рідної багатоповерхівки, з нетерпінням очікуючи ранкової пори, коли весела малеча знов прийде до нього поділитися своїм вічно чудовим настроєм. Та цього вечора він був не один: компанію йому склала молода пара студентів, які вирішили насолодитися останній літнім днем.

 — Не треба так сильно! Я кажу, не треба-а-а… — зі сміхом кричала дівчина, коли друзяко підштовхував її на гойдалці.

 — Та добре, добре, — усміхався у відповідь Давид, трохи послабивши гойдання. — Тільки ти так не кричи, бо ще сусідів перелякаєш.

 — Ти що, хочеш сказати, що в мене страшний голос?

 — Чесно? Страшнішого в житті своєму не чув.

 — Що? Ах ти ж…

 Швидко зіскочивши з гойдалки, дівчина щодуху побігла за Давидом. Вже за мить не можливо було зрозуміти хто за ким женеться: чи то вона за ним, чи то він за нею. Та хіба це головне?

 — Ох, і гарцюють же! От… — усміхнено бурмотіла собі під ніс дружелюбна бабуся, яка за звичкою сиділа на улюбленій лавці. Вона вже хотіла було сказати, що "От у наш час ми так себе не поводили", та згадавши власну молодість, вирішила промовчати. 

 — Фух, годі вже, — втомлена від бігу, Олександра знов сіла на гойдалку. — Так, трохи перепочинемо і по домівках.

 — Чого це? Ти що, справді образилась?

 — Ага, на тебе образишся… З тебе ж, як з гусака вода. Просто треба до завтрашнього дня приготуватись.

 — Чого там готуватись? Одягнулась і пішла слухати набридлі обличчя давніх викладачів.

 — Одразу видно, що ти жінок зовсім не розумієш. А одяг обрати? А його випрасувати? А зачіску приготувати? А… 

 — Добре, добре, зрозумів. Що ж, бувай.

 Хлопець пішов додому. Поки його силует було ще видно, дівчина ласкаво посміхалась йому вслід. Та щойно він зник з поля зору, Олександра важко зітхнула, неначе разом з повітрям видавила з себе всю радість, все щастя. З журбою вона поглянула на багатоповерхівку: он темніє гарненьке віконце її маленької квартирки. Маленької і порожньої квартирки.

 «Хоч собаку заводь. Тільки коли за нею доглядати.» Під пильним поглядом знайомої з дитинства бабусі вона без усякого бажання зайшла до рідного під'їзду.

 Перше вересня видалось напрочуд жарким. Палке літо неначе забуло про календар і вирішило не йти свій дев'ятимісячний спочинок.

 З широких дверей університету повільною течією випливали студенти. Хтось йшов самотньо, зосередивши всю увагу у телефоні. Хтось плентався закоханою парою, міцно й ніжно тримаючись за руки. Олександра ж йшла у компанії трьох вірних друзів.

 — Ну що, студенти? — як зажди гучно й самовпевнено промовила Марія. — Можу нас привітати: розпочинається черговий навчальний рік чергових університетських жахіть. Знову курсові, лекції, набридлі морди викладачів.

 — По-перше, не морди, а обличчя, — виправила подругу Саша. — А по-друге, не всі набридлі.

 — Ти про нового історика? Та у нього ж така фізіономія, що поруч з ним навіть кактуси зів'януть. Товстий самовпевнений бегемот в примітивних окулярах. А ти бачила, яка лисина у цього рудого клоуна?

 — Хто б казав: ти ж в нас теж руда відьмочка.

 — Що? Я, виходить, відьма? Тоді ти знаєш хто? Ти… 

 — Дівчата, дівчата, — втрутився в перепалку Давид. — Чого ви лаєтесь через якогось дивакуватого історика? 

 — Гей! — Олександра ображено хлопнула долонею по плечу хлопця. — Ти що, за неї?

 — Та ні, в нього інша причина є, — говірлива подруга примружилась. — Він ревнує!

 — Я? До цього лисіючого чорта? Та ніколи в житті!

 — Ревнуєш-ревнуєш. Тільки сліпий міг не помітити, як Володимир Сергійович на неї дивився. Так, Артуре? — дівчина звернулась до мовчазного приятеля. Той декілька разів незрозуміло кивнув головою: чи то в знак згоди, чи то в ритм музиці, яка гучно шуміла в навушниках.

 — Даве, не слухай її: ніхто на мене не дивився.

 — А я і не слухаю, бо знаю: ти моя, а інші нехай хоч власною слиною захлинуться.

  — Ой, знову ваше кохання-зітхання, — не вгамовувалась руда балакучка. — Краще пішли до басейну, бо через цю спеку я скоро висохну, мов медуза на піску.

 Давид з Сашою мовчки перезирнулись: вперше за довгий час говірлива подруга сказала слушну ідею.

 Лише здолавши вплив нещадної спеки, друзі зрозуміли, як сильно встигли за день зголодніти. Тож, насолодившись прохолодним купанням, дружня четвірка попрямувала до знайомого столику приуніверситетського ресторану.

 Знаючи меню на пам'ять, вони швидко замовили страви, не забувши при цьому з гордістю нагадати про студентську знижку.

 — Цьогоріч цей ресторан зовсім зіпсували, — вела гнівну промову Марія, не забуваючи при цьому швидко рухати ложкою в тарілці з борщем. — Це ж не котлети, а смажений хліб з луком! А борщ? Його ж нахабно не доливають!

 — Ти знову? Така чудова атмосфера, а ти знову чимось не задовільна.

 — Не всі ж, як ти, Сашонько, можуть половинкою зернятка наїстися. Я, між іншим, молодий організм, мені необхідно повноцінно харчуватися, бо схудну, і буду наче наша методистка, — говірка подружка зробила смішний вираз обличчя, втягнувши щоки і зібравши очі до носа.

 — Ох, з тобою не засумуєш, — сміючись з поведінки подруги, Олександра поглянула на телефон: вже було пів на п'яту. — Так, друзі, мені вже час.

 — Та посидь ще. Обіцяю зайвого не балакати.

 — Ні, їй справді треба йти. Сашо, я з тобою.

 — Ні, Даво, не треба: я потім ще до репетитора піду. Бувайте!

 Під проважальний погляд друзів дівчина пішла туди, куди ходила щодня, не зважаючи ні на погоду, ні на будь-які інші обставини. Навіщо ж їй треба було туди ходити? Цього не знала навіть сама Олександра.