Глава 26. Частина 3

Це було випробування. Я точно це знала. І якщо ми його провалимо, то дороги назад вже не буде. Я намагалася не рухатися, не думати, навіть не дихати, бо зайвий рух міг зруйнувати броню, завдати болю.

- Вирушайте! – наказав Старійшина і ліворуч від мене відкрився портал.

Я не ворухнулася. Все це сон, а не реальність. Вони не могли послати мене з ним. Це прямо суперечило всім правилам, і якщо я зараз піду в портал, то розплата за цей крок могла стати непосильною.

- Дарсі! – гукнув мене знайомий голос. Я заплющила очі. А коли розплющила очі, один із Старійшин підбадьорливо кивнув, розуміючи мене і моє замішання. – Дарсі, ходімо! – знову пролунало позаду.

- Все добре, це твій провідник, але тільки на це завдання, - сказав Старійшина.

Зірвавшись із місця, я застрибнула в портал. Усередині я втиснулася в матерію і заплющила очі, і почалася довга подорож. Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я почула:

- Все, Дарсі, можеш розслабитись. Тобі не обов'язково так нервувати. Ми не порушуємо правил. Вони самі послали нас на цю місію. Аїд не дізнається, що ми пішли разом. Вони подбають про це.

- Угу, - з якою метою? Заради Старійшини чи щоб нас перевірити? Я рішуче не розуміла багатьох наказів Старійшин і вже точно з ними не могла погодитися, тому від гріха подалі вирішила триматися відсторонено.

Через, здавалося б, вічність портал відкрився і на мене повіяв крижаний вітер. Розплющивши очі, я вразилася краєвидом. Це місце нагадувала країну Снігової королеви із казки Ганса Християна Андерсона. Я ніби перетворилася на Грету, а поруч зі мною стояв Кай, який вже одного разу зміг вибратися звідси, судячи з розповідей Ватажка. У країні вічного холоду панував такий мороз, що довелося засумніватися, що звідси можна вибратися живими, причому ще пережити тут стільки часу. Чи не вирушили ми на пошуки трупа?

- Як тобі вдалося вижити тут? - Запитала я, а потім пошкодувала, прикусивши язик.

– Це довга історія. Просто мене не так просто усунути. Все добре, можеш розслабитись. Це місце приховано від спостереження Богів та Старійшин, тут не бувають розвідники, ми в безпеці.

- Чудово! – я стала озиратися. Навколо лише сніг, лід, хуртовина та безкрайнє сіре небо. Як знайти Старійшину, і де він міг сховатися від холоду у своїй тонкій тозі?

- Дарсі, подивися на мене! - Юджин торкнувся мого плеча, і я, здригнувшись, відскочила вбік. - Я ж кажу, тут нас ніхто не почує і не побачить, - я не відповіла. - Що це, Дарсі? Що ти намагаєшся від мене приховати, я відчуваю, що щось є. Це щось змушує тебе сумніватися у мені. Скажи мені, можливо, я зможу чимось допомогти.

- Рік і Пайп розповіли мені дещо про тебе. Те, що ти уникаєш покарань завдяки жінкам, - я розкрила йому той куточок свідомості, який намагалася сховати. Він зміг відчути навіть мою образу, що виникла, сама не знаю, через що.

- Ось у чому річ… - посміхнувся Юджин. Він розгорнув мене обличчям до себе і змусив подивитися йому у вічі. – Я нічого від тебе не приховував із самого початку. Я казав, що ми не герої та не святі. Зі Вартових найбільше ти спілкувалася зі мною, тобі нема з чим порівнювати. Але повір мені, не в одного мене весело минає життя. Ми дуже довго живемо, щоб наші репутації залишалися чистими, у кожного з нас була своя історія.

– Я практично нічого не знаю про тебе.

- Неправда. Ти знаєш більше за всіх. Лише ти насправді мене знаєш.

- Розкажи мені. Я не хочу вмирати, розуміючи, що полюбила негідника.

Він усміхнувся і обійняв мене. І раптом здалося, що яка б не відкрилася правда, мені все одно буде.

– Я – єдиний Вартовий, який не знав своїх батьків. Ти вже знаєш, що нас забирають до Притулку у п'ять років, дівчаток трохи пізніше. Мене ж знайшли на порозі Притулку, ще зовсім немовлям. Мене віддали під опіку однієї з сімей, де я був непотрібним і небажаним. У нас не існує поняття приймитів. Тому зростав я, як дике вовченя, ненавидячи всіх, так само люто як і вони мене. Тимчасові батьки били мене, бо думали, що так виховують, забували погодувати та часто залишали на морозі за найменшу провину. А названий брат… Скажімо так, він робив все, щоб таких покарань ставало дедалі більше. Тому з кожним роком моя агресія зростала. Мене забрав Тол в Притулок, коли мені виповнилося шість. Зі мною вже тоді було важко. Старійшини не переучували мене, вони підживлювали мою лють і виховували безжального воїна. У них достобіса своїх цікавих методів. Вони підживлювали в мені ненависть до людей і відданость до них, як до тих, хто мене врятував.

- Як вони зрозуміли, що ти все ж таки Вартовий, а не плід змішання рас?

- У чистокровних вартових очі вже з народження такі. Достатньо мати хоча б одного родителя Вартового і в тебе в крові буде все, що потрібно, щоб вважати себе таким. Доказом були мої очі. Саме по собі це дивно для Вартового кинути свою дитину, оскільки це одне з наших призначень – створити собі заміну. Рік і Пайп мають рацію, я користувався почуттями дівчат, але вони б вчинили так само на моєму місці. Мене засудили вперше за зухвалу поведінку зі Старійшиною. Я відмовився виконувати його безглуздий наказ і здається послав у дупу. За ці слова мене одразу кинули в самий низ, туди, звідки можна не повернутись. Стаючи рабом Радаманта, Вартові нерідко божеволіли. Це не просто: лінчувати істот, бити, мучити, відрубувати частини тіла і страчати. Я хоч не боявся брудної роботи, але ставати катом не хотів. Від його наказів я також відмовився. Натомість він катував мене. Тижнями… Але згодом зрозумів, що це не подіє. Мені допомогла дочка Радаманта, Селін. Їй виповнилося 14 років і між нами нічого не було. Її почуття було підлітковими, платонічними. Вона росла розпещеною дівчинкою і вимагала моєї волі у батька, який із задоволенням позбавив доньку від мене. Я ж і не збирався мати стосунки з підлітком. Звичайно, коли я повернувся, не відбувши свого покарання, Вартовим це не сподобалося. Ми пов'язані одним боргом, але не путами дружби. Мої побратими теж вміють розпускати плітки і придумали про мене нісенітниці, які я вирішив підживлювати. Вдруге, я дійсно використав нагоду та провів ув'язнення у ліжку двох збочених богинь, але я не пишаюся цим.