Глава 26 Притулок Вартових. Овальна зала

Ми прибули до Овальної зали негайно. Крім нашого тріо, в залі знаходився лише Тол. Він закинув руки за спину і ходив навкруги столу в мовчазній задумі.

 Я сперлася на стіл, настільки величезних розмірів, що здавався просто нереальним. На ньому зображувалися численні візерунки та малюнки, що оповідали якусь історію. Щоразу, дивлячись на нього, я виявляла тільки нові символи і споглядання цього дива вважала захоплюючим заняттям. У всякому разі, я не наважилася перебивати роздуми Тола, який був негативно налаштований проти мене.

Власне, варто приділити кілька хвилин опису зали. Коли я потрапила сюди вперше, вразилася разючою зміною обстановки. Притулок Вартових вражав своєю лаконічністю та магією стелі. Тут не побачиш розкоші чи інтер'єру у звичному для нас розумінні, переважали спартанські умови та стримана елегантність. Винятком служила бібліотека та цей зал. На відміну від старовинної вишуканої бібліотеки, Овальна зала вражала своєю надмірною розкішшю. Здавалося, що сюди зібрали усі цінності магічного світу. Лише згодом я зрозуміла чому.

Зал слугував приміщенням для проведення великих обрядів: З'єднанню Пар, Зустріч весни, Посвячення у Ватажки тощо. Зараз його перетворили на робочий кабінет Старійшин. Тут, як і у всій будівлі, була небесна стеля, але з вічним сходом. Стіни зали вкриті символами із золота, стільці зроблені з білого дуба зі спинкою, яку прикрашали дивні візерунки та оксамитовим сидінням, завершував картину стіл, покритий лакованими малюнками. Все разом виглядало велично, гідно самого Зевса.

Сюди ніколи не входили просто так, лише за покликом Старійшин, яких і зараз, мабуть, чекали.

Очікування здавалося вічним. Ніколи не любила не діяти, і зараз ледве стримувала нетерпіння.

Нарешті до Зали впливли троє Старійшин. Коли вони сіли, всі ми залишилися стояти в очікуванні їхніх промов. Спочатку вони з подивом подивилися на Ріка та Пайпа, а потім на Тола. І тільки моя присутність не збентежила їх.

— Ви двоє можете йти, — сказав один із Старійшин до моїх постійних наглядачів.

Що характерно, ніхто з Старійшин не мав імені. Їх так усі і називали «Старійшина».

Рік і Пайп негайно покинули Зал. На їхніх обличчях не позначилася жодна емоція.

Натомість у мене відбилися всі. Залишившись практично віч-на-віч з ними, мене захлеснула паніка. Здавалося, що боятися вже нічого, адже за останні тижні я була нижчою за траву, тихішою за воду і виконувала всі накази, отже, мене нема за що карати. Хіба що за реалістичні сни. Чи могли вони про них дізнатись якимось чином? Вочевидь так, бо що вони могли мені сказати з таким виглядом? Яким чином вони хочуть провчити мене?

Вони мовчали так довго, що подумки я вже встигла накрутити себе до краю. Усередині стиснулася пружина, а тиша кімнати давила, тому, коли один із Старійшин почав говорити, я підстрибнула від несподіванки і довго не могла розібрати його промову, намагаючись вгамувати серце, що шалено билося.

– Де провідник? – звернулися до Тола.

- Я подумав, що краще, щоб вони зустрілися перед відправкою, - надійшла відповідь.

- Мудре рішення, - похвалив Ватажака Старійшина з лівого краю.

- Довгий час ми знаходилися в пошуках верховного Старійшини, - почав той, що сидів посередині. - Коли почалася атака на наш притулок, він втік зі своїм помічником і трьома найважливішими реліквіями. За регламентом це правильний вчинок, адже його життя безцінне. Він зберігає священні знання, наділений божественною силою і лише він може провести важливі обряди. Ми відчуваємо одне одного, навіть коли знаходимось на відстані. Це наш дар, але цього разу жоден з нас поодинці, ні всі ми разом не могли дізнатися про місцезнаходження нашого Верховного Старійшини. Ми довго думали, що його викрали і тримають у прихованому заклинанням місці. Тому наші найкращі розвідники обшукали майже кожен куточок, але так і не знайшли його.

- Може, він не хоче, щоб його шукали? - Ризикнула припустити я.

- Неможливо! У нас закладено виняткове почуття альтруїзму щодо місії. Верховним Старійшиною можна стати лише пройшовши суд Совісті. Маючи темні задуми, плани чи крихти нечесності в серці, не пройти випробування.

- Що ж потрібно від мене, якщо найкращі розвідники не змогли знайти, то як я допоможу?

- Цього й не потрібно. Єдине місце, яке не обшукали – Країна вічного холоду. Туди неможливо потрапити і вижити, не зробивши вже цього раніше. Але якщо потрапляєш туди, то вже не повертаєшся. Лише одна істота змогла вийти звідти живою. Він тебе й проведе. Вам доручено обшукати країну вічного холоду та звільнити Верховного Старійшину. Лише там він може переховуватися. І тільки ти можеш пережити подорож туди та виконати цю місію.

- Ви впевнені, що він не помер?

- Впевнені. Ми відчули б його смерть. На його місце негайно закликали б намісника.

- Що ж, якщо вибору у мене немає, то я готова вирушити. Я можу зібрати речі в дорогу?

- Тобі нічого не знадобиться. З цього залу ви відправитеся прямо до Країни вічного холоду. Ця місія надто важлива і про неї ніхто не може знати. Все, що сказано у цьому залі, має залишитися тут.

- Гаразд. Де ваш провідник?

Тяжко розмовляти з Старійшинами, бо щоразу відповідав інший і треба стежити за ходом думок. Троє різних людей закінчували одна за одною думку, це вражало б, якби я не мала такого ж зв'язку з Юджином.